Рідна осінь. Наша осінь

Осінь всюди осінь, так мені здавалося до сьогодні.
Коли побачила грозове небо Німеччини, відчула свіжий повів вітру з Альпійських гір, зрозуміла, що не воно. Ніщо не зрівняється з вітром, який гуляє над Хортицькими кручами. Тихий плеск річечки на території кемпінгу, у якій вода дивовижно прозора, не зможе конкурувати з важким диханням старого сивого Дніпра, що несе свої води до Лиману. До болю в грудях захотілося прогулятися нашим широким проспектом, випити кави біля кіоску Lavazza, дивитися, як жовте листя кружляє у танці, підхоплене поривом рідного вітру.
Тут теж гарно.
Неймовірно чисте повітря, яким не надихаєшся. Подібне буває лише у соснових лісах. Кажуть, що воно цілюще. Туристи з України, такі ж, як я і моя мама, наперебій розповідають, як перестали задихатися, у декого навіть кашель пройшов. Їм видніше.
Поряд озеро Банвальд. Місцеві називають його Банвальдзі, у них прийнято повідомляти назву і одразу те, чому вона належить. Зі це озеро. Дослівний переклад — Банвальд озеро.
Воно велике, вода неймовірно чиста, а на світанку над водою стелиться туман. Почуваєшся так, ніби потрапила у кінофільм, знятий десь у Канаді, де старі ліси з такими височезними хвойними деревами, та озера, від погляду на які перехоплює дух. Іноді на Банвальді здіймається така велика хвиля, що катамаран буквально зносить на середину. Стоїш на пірсі, перед очима озеро, а за спиною гори, на які всілися хмари. І хочеться вдихати на повні груди повітря, напоєне свіжим присмаком води, соснової чистоти та легкої мряки з хмар над гірськими вершинами.
Неймовірно хвилююче. Прекрасно. Я знаю, що навряд чи ще колись зможу приїхати сюди туристом, бо це недешеве задоволення. Ні, не так. Мама більше не матиме сил на довгу подорож, а я захочу зберегти усі ці враження тільки у прив’язці зі спогадами про неї. Для моєї неньки вже настала пізня осінь її життя.
— Доню, зніми мене на краєчку пірсу, щоб здавалося, ніби я пливу над озером.
— Ставай, мамо, тільки обережно. Вода холодна, аби не звалилася. У твоєму віці хворіти не ок.
— Та що там мій вік? — відмахнулася вона, посміхнулася, зморшки тонкими промінчиками протягнулися від кутиків очей по щоках, — Я тільки жити починаю, доню.
Вона стала трішки боком до мене, прийняла позу для фото. Через десятки прогулянок берегом Дніпра та сотні спроб зробити такий знімок, щоб їй сподобалося, мама вже на автоматизмі це робить. Вітер зірвав капюшон з її голови, розтріпав світле волосся. Мама почала приборкувати неслухняну шевелюру, а я у цей час робила кадр за кадром. Ось такі фото бувають найкращими, бо живі. Бо без позування.
Ввечері сиділи біля кемпінгового вагончика. З озера наповзала прохолодна свіжість, куталися у картаті пледи. Біля господарчого корпусу з душовими та іншими приміщеннями, буквально необхідними цивілізованій людини, було яскраве освітлення, а тут напівтемрява. Приємно. На фоні ще світлого у вишині неба ліниво погойдувалися верхівки сосен.
— Тут немає опалого листя, — похитала головою мама, — Все занадто зелене. Незвично.
Я відпила гарячого какао. Сьогодні не хочеться Радлеру. Нехай це суміш пива з лимонадом, але все одно б’є по тім’ячку з незвички. Я приїхала насолодитися природою і відпочинком з мамою, а не для пошуку розваг, про які потім мамі ж соромно розповісти.
— Вдома вже усі парки перетворилися на безкоштовні фотозони, — протягнула замріяно, — Пам’ятаєш, як минулої осені ми знайшли цілу купу опалого листя, впали у неї і сміялися, як малі діти?
— Точно, — розсміялася мама, — А потім прийшла двірничка з величезною мітлою та змусила нас те листя знову зібрати до купки.
— Без листя під ногами осінь не осінь, — зітхнула я.
Ми замовчали. Людина дивне створіння. Ще два тижні тому, до виїзду в Європу на відпочинок, я більш за все раділа, що у Німеччині явно вчасно прибирають вулиці, не буде цього набридливого опалого листя всюди. Воно бісило, здавалося свідченням недбалості наших комунальних служб. Тепер сумую за осіннім золотом, розсипаному на паркових доріжках.
— Може не поїдемо до Норвегії, а одразу додому? — мама щільніше закуталася у плед, — Поки там все ще гарна, золотаво-багряна осінь.
— Думаєш?
Ми замовляли тритижневий тур по Європі. Не по всім країнам, лише по тим, які ретельно обрали. Італія. Франція. Німеччина. Норвегія. У перших двох ми ходили з численними екскурсіями, не присідаючи, щоб побачити якомога більше історичних місць та неймовірної архітектури. Тут, у Німеччині, ми вирішили відпочити у кемпінгу, а з пам’яток лише палац Попелюшки подивитися. Фюсен чудове містечко для неспішного відпочинку, але й адреналінщики легко знайдуть розваги до душі.
— Впевнена, — у блакитних очах мама прочитала втому, — Сама подумай. Норвегія цінна фіордами, а ти тільки уяви, як там зараз холодно. Не впевнена, що вдасться оцінити їхню велич і красу, коли підборіддя посиніле, а нутро вимагає глінтвейну.
Я буквально відчула запахи маленької затишної кав’ярні на проспекті, де можна випити найкращий глінтвейн у світі. Спогад викликав бажання негайно піти туди, влаштуватися за улюбленим столиком у кутку, вийняти захоплену з собою книжку. Звісно ж це буде збірка «Кривавими стежками». Саме те, що потрібно читати під Геловін. А мама буде читати іншу збірку, яку я вже закінчила — «100 відтінків темряви».
— Вирішено! Ми поїдемо додому, мамо. Туди, де найсмачніший глінтвейн, золоте мереживо і така рідна осінь.
— Краще і не скажеш, — видихнула мама, — Рідна осінь. Наша осінь.
Ми перезирнулися, посміхнулися одна одній і відсалютували чашками з іще теплим какао.