Рідке повітря

Якщо я щось розумію про життя, то це те, що воно обожнює сюрпризи і має дуже специфічне почуття гумору. Я майже звикла до нового, шумного, яскравого, запиленого та швидкого світу, коли мені випала висока честь.

Усі члени екіпажу «Евріали» перезиралися, щось бурмотіли та мружилися, наче крадії. Я знала, що заговорювати з ними – не найкраща ідея (мені б у відповідь тільки фиркнули в кращому випадку), але все ж таки вирішила спитати, і не когось, а Педро. Він був десь такого ж віку, як і я, і ставився до мене як до рівної. Все краще, ніж нічого.

- Що відбувається? – спитала я, добравши момент, коли ніхто не зміг би побачити або підслухати.

- Капітан каже, що зловили морських чудовиськ, - майже беззвучно відповів Педро. – Але я так не думаю. Морські чудовиська розламали б «Евріалу» на шматки у момент.

Я не вірила у морських чудовиськ. Так, у дитинстві я бачила чудовиськ, але вони були далеко не міфічні. Їх моє плем’я навіть уявити не могло, і я нікому про них не розповідала. Все одно ніхто б не повірив.

- Вони у клітках у найнижчому відсіку, - повідомив Педро. – Знаю, ти любиш всіляку містику. Я туди піду ввечері. Ти зі мною?

Я вирішила погодитися. Ну які монстри мовчать, опинившись у полоні? Навіть я, опинившись у новому дивному світі, кричала і билася, але я ж не чудовисько. Принаймні зовні.

День минув як зазвичай. Я знову пірнала за перлами. Інші учасники екіпажу, особливо капітан, зеленіли від злості: їм не подобалося, що я могла не дихати набагато довше, ніж більшість пірнальників, а ще краще бачити під водою. І це ще й при тому, що я дівчина. Тут я була краща за них, але ніколи цим не вихвалялася, тому що практичним способом дізналася, що мовчати – у більшості випадків набагато краща стратегія, ніж говорити.

Педро не збрехав. Після заходу сонця він повів мене у найнижчий відсік, і тут згодилася ще одна моя навичка: не всі знали, що я вмію ходити беззвучно. Діставшись найнижчого рівня, я прислухалася, але почула тільки тихе дихання. Не важке. Трохи сипле, але монстри так не дихають.

- Сальвадор сказав, що спіймали Кракена, але тепер зрозуміло – це повна нісенітниця, - сказав Педро, засвітив свічку та підійшов до клітки у правому кутку. Коли очі звикли до темряви, я закрила їх та знову відкрила, аби переконатися, що я не сплю – у клітці ніяких чудовиськ не було. Там знаходилася людина. Страшенно кістлявий і страшенно блідий чоловік із чорним-пречорним прямим волоссям до плечей та козлячою борідкою, прикритий тільки якоюсь ганчіркою та дивними круглими – монетами, пелюстками, листками? – штуками, що поприлипали до його ніг та торса (підлогу клітки було майже не розгледіти під шаром цих «монет»).

Педро простяг руку у клітку та взяв одну із «монет». Вона здавалася бурою у світлі свічки, але тоді я роздивилася, що насправді вона була пурпуровою, напівпрозорою та гнучкою. Ні, це була зовсім не монета. І не пелюсток. І не листок. Це була лусочка. Як у риб, тільки набагато більша.

Полонений здригнувся, його очі розкрилися, і він сів – все менш ніж за секунду. Я теж прокидалася швидко, але всі його дії здавалися гарячковими, наче він готувався у будь-який момент відбити напад. Не дивно. Якусь долю секунди він витріщався на нас, явно нічого не розуміючи, а тоді зашипів.

- Ні, я тебе не чіпатиму, - сказала я, взявшись за прути клітки. Чоловік сховав зуби та підповз ближче (цікаво, чому він повзав, якщо висота клітки дозволяла йому встати на ноги?). Очі в нього виявилися темно-карими, але у тусклому світлі його зіниці розширилися, зробивши очі зовсім чорними.

- Кхе…. а-а… - Чоловік закашлявся, схопившись за горло, і здивовано глянув на нас. Тільки зараз я розгледіла, що на його боці, якраз під ребрами, знаходився великий синець (духи предків, яка ж у нього тонка шкіра – всі кістки порахувати можна), а із голови, якраз над лівим вухом, був вирваний здоровенний жмут волосся. Тепер, коли він підібрався ближче, стало видно ще й товстий чорний шнурок із прикріпленою сіруватою перлиною на його шиї.

- Не можеш говорити? А ти взагалі справжній? – спитав Педро. Чоловік насупився на нього, тоді повернувся до мене та ткнув пальцем у мій кулак, що стискав один із прутів. Навіть моторошно стало, що його емоції та рухи так швидко мінялися. Спершу роздратованість, тепер зацікавленість. Він знову закашляв та щось ледве чутно пробурмотів.

- Що-що? – спитала я, нахилившись ближче. Чоловік спробував ще раз.

- Ім’я. Бро.

- Бро? Тебе звати Бро?

Той кивнув, широко посміхнувся (його зуби виявилися гострішими, ніж звичайні) та вказав на дві клітки навпроти. В одній із них знаходилися двоє – чоловік та жінка, і на даний момент обидва спали. Вони також не могли похизуватися одягом: якщо жінка була в імпровізованій сукні із мотузок та шматків тканини, то чоловік був майже голий – в одній ганчірці, як і Бро. Повні протилежності. Жінка була мініатюрною, а її солом’яно-світла шевелюра доходила їй до лопаток, а чоловік, що притиснувся до неї, наче намагаючись захистити, був міцний, але не такий вже й м’язистий, і чорнявий. І знову ж лусочки, цього разу синюваті та яскраво-зелені, покривали підлогу та їхні ноги.

Жінка щось пробурмотіла та сіпнулася, через що чоловік вчепився у неї ще міцніше. Комір її сукні зсунувся, показавши, що її шию обвивав такий самий чорний шнурок. Та й у її супутника такий був.

Вирішивши їх не зачіпати, я перейшла до третьої клітки і одразу затулила собі рота долонею, щоб не закричати. Коли я була маленькою, то зустріла хлопчика з іншого світу, із зірок. Навіть ім’я йому дали зірки, а точніше, далеке-предалеке сузір’я. Він не був схожий ні на кого – говорив чудернацькими словами, користувався магічними (я тоді так думала) предметами і нікого та нічого не боявся… Це він лежав на спині у третій клітці, розкидавши руки та ноги. Такий самий, як я запам’ятала: білий, як місяць, із темним волоссям, що стирчало на всі боки, тонкими руками і в одязі, що притискався до тіла. Але зараз він був набагато вищим, волосся в нього дещо відросло, а одяг забруднився та подерся.