6. Папери самі себе не шукають. На жаль.

У кожній бухгалтерії живе легенда про папку, яка зникла сама.
Її згадують пошепки, зазвичай перед аудитом.

Ніна в такі легенди не вірила.
Папки не зникають. Їм допомагають.

Тому, коли зранку вона не знайшла у своїй шухляді синю договірну папку, вона не здивувалась. Вона роздратувалась.

Не сильно. Рівно настільки, щоб кава втратила смак.

— Марино, ти брала мою синю папку? — спитала вона, не підвищуючи голос.

— Я в грудні взагалі боюсь синіх папок.

— Здоровий інстинкт.

— А що там?

— Тепер уже нічого.

Учора папка була на місці.
Усередині — роздруківки погоджень і старий договір із іншим фондом.
Ніна тримала його як шаблон.

Нічого секретного.
Але й нічого зайвого.

Папери не мають звички гуляти самі.

Вона перевірила ще раз.
Шухляда. Стіл. Полиця.

Порожньо.

— Добре, — тихо сказала вона. — Граємо.

У системі документи були.
Цифрова пам’ять рідко страждає на забудькуватість.

Але один файл відкривався повільніше.
Наче вагався.

Позначка: оновлено вчора о 19:12

Ніна завмерла.

О 19:12 вона стояла в маршрутці й думала про вечерю.

Вона відкрила журнал доступів.

Обліковий запис: Сергій.
Вхід віддалений.

— Ну звісно, — видихнула вона.

— Що звісно? — озвалась Марина.

— Просто дехто активно відпочиває у відпустці.

— Я теж так хочу.

— Не в такому форматі.

Вона написала Леоніду:

У нас ожили документи.

Відповідь майже одразу:

Що саме?

Вхід у систему з акаунта Сергія вчора ввечері.

Пауза.

Ви впевнені?

Я не плутаю журнали доступу.

Я заїду.

Вона усміхнулась краєм губ.

Ви тепер часто заїжджаєте?

Тільки коли стає цікаво.

— Оце вже насторожує, — пробурмотіла вона.

До його приходу вона вирішила зробити просту річ.

Перевірити камери.

Не з підозри.
Із професійної впертості.

У бухгалтерії камери стояли не для драм.
А для безпеки й пошуку зниклих актів.

Охоронець впустив її в кімнату спостереження.

— Щось пропало? — спитав він.

— Майже.

Вони переглянули запис.

18:54 — кабінет порожній.
19:07 — у дверях з’являється чоловік.

Капюшон.
Обличчя в тіні.

Він рухався впевнено.
Ніби знав, куди йде.

Підійшов до її столу.
Висунув шухляду.
Дістав синю папку.

Без поспіху.

— От і відповідь, — сказала Ніна.

— Знаєте його? — спитав охоронець.

— Знаю, що це не я.

Чоловік пробув у кабінеті три хвилини.
Потім вийшов.

— Картку прикладав? — спитала вона.

— Ні. Йому відкрили.

— Хто?

Охоронець глянув у журнал.

— Сергій.

Ніна лише кивнула.

— Дякую.

Коли вона вийшла, Леонід уже стояв біля ліфта.
Спокійний, як людина, яка чекала саме цього.

— Ви швидкі, — сказала Ніна.

— Ви теж.

— У нас винесли папку.

— Я здогадався.

— І це були не привиди.

Вона коротко переказала.

Він слухав мовчки.
Без ефектних реакцій. Просто збирав факти.

— Сергій відкрив доступ, — підсумував він.

— І сам у відпустці.

— Це вже не відпустка.

— А що?

— Невдале рішення.

— У нього, схоже, талант на них.

— Ви йому довіряли? — спитав Леонід.

— Я довіряю людям у межах посадових інструкцій.

— Практично.

— Це дешевше, ніж довіряти без меж.

Він ледь усміхнувся.

— Ви різка.

— Я в грудні.

— Це пояснює.

Вони повернулись до її столу.

— Що було в папці? — спитав він.

— Погодження. Копії. Шаблони.

— Унікальне?

— Ні.

— Тоді навіщо?

Ніна на мить замислилась.

— Або шукали щось конкретне.
— Або перевіряли, що я вже бачила.

Він кивнув.

— Друге гірше.

— Значно.

Телефон пискнув.

Невідомий номер.

“Не варто було дивитись камери.”

Ніна мовчки показала екран Леоніду.

Він прочитав і видихнув крізь ніс.

— Оперативні.

— Це погано?

— Це означає, що вас бачать.

— Я не публічна особа.

— У цій історії — трохи так.

— Не мріяла про таку популярність.

Він глянув на неї уважніше.
Наче щось оцінював.

— Ви тримаєтесь добре.

— Я просто злюсь.

— Це допомагає.

— Мені чи вам?

— Усім.

І в цій короткій паузі з’явилось відчуття, що вони вже на одному боці.