5. Фонд, у якого доброти більше, ніж звітності

Ніна прокинулась із відчуттям понеділка.

Телефон показав середу.

— Це навіть гірше, — сказала вона подушці.

На екрані — тиша.
Жодних повідомлень із невідомих номерів.

— Уже прогрес, — повідомила вона чайнику, натискаючи кнопку.

Чайник закипів, але не заперечив.

Бухгалтерія жила звичним життям.

Хтось шукав акт за березень.
Хтось плутав ПДВ у третьому рядку.
Хтось раптом згадував про «терміновий договір», якому пів року.

Світ був на своєму місці.

Ніна — теж.
Але думки впирались у той фонд.

Вона відкрила систему й одразу зайшла в історію платежів.

Чим довше дивишся на цифри, тим менше вони брешуть.

Платежі розтягнулись по роках.
Невеликі суми.
Регулярні.

Не схоже на добрі пориви.
Схоже на підживлення.

Наче хтось підтримував фонд у стані «живий, але не помітний».

— Марино.

— М?

— Ми колись системно підтримували якісь фонди?

— Ми системно підтримуємо тільки кавомашину.

— Це чесно.

— А що сталося?

— Та думаю про добро у світі.

— У бухгалтерії його небагато.

— Зате воно добре фіксується.

Марина знизала плечима й повернулась до ПДВ.

О 10:30 задзвонив телефон.

Леонід.

— Добрий ранок.

— Для когось, можливо.

— Ви на роботі?

— На жаль.

— Я заїду.

— Це пропозиція чи констатація?

— Уже факт.

— Тоді візьму блокнот.

— Ви жартуєте.

— Я виживаю.

На тому кінці тихо усміхнулись.

Він з’явився швидко.
Без форми. У темній куртці.
Із двома стаканами кави.

Один поставив перед Ніною.

— Це вам.

— Ви підкуповуєте свідків?

— Я підтримую бухгалтерів.

— Межа тонка.

Він сів навпроти.
Не нависаючи. Не тиснучи. Просто поруч.

— Я перевірив фонд, — сказав він. — Він світиться в кількох справах.

— Фінансових?

— Переважно.

— “Переважно” звучить так, ніби буває і гірше.

— Буває.

— Вірю.

Він відкрив папку.

— Схема проста. Фонд отримує багато дрібних платежів. Потім гроші знімають готівкою.

— Благодійність із готівкою… це вже стиль.

— Саме так.

— А ми тут до чого?

— Ви — ні. Ваша компанія — так.

Ніна зітхнула.

— Ми навіть не пам’ятаємо, що їм платили.

— На це і розрахунок.

— А Сергій? — спитала вона.

— Шукаємо.

— Він учора був біля мого під’їзду.

Леонід підняв погляд.

— І ви мовчали?

— Я спостерігала.

— І?

— Сказав, що помилився.

— Типова відповідь.

— У бухгалтерії не буває типових відповідей. Ми уточнюємо.

— За ним стежили?

— Була машина.

— Номер?

— Я дивилась на водія, не на бампер.

— Ви швидко вчитесь.

— Я швидко помічаю.

Вони разом дивились виписки.

— Дивіться, — сказала Ніна. — Донори змінюються. Суми — ні. Патерн той самий.

Він нахилився ближче.
Їхні плечі майже торкнулись.

— Ви добре це бачите.

— Я не люблю, коли цифри поводяться підозріло.

— Це рідкісна якість.

— Для життя — не дуже. Для звітів — так.

Він глянув на неї довше, ніж потрібно для таблиці.

Стук у двері.

Офіс-менеджерка зазирнула обережно.

— Ніно, тебе питають на ресепшені.

— Хто?

— Чоловік. Каже, від фонду.

Леонід повільно поставив каву.

— Опишіть.

— Високий, у пальті. Дуже ввічливий.

— Вони всі ввічливі, — тихо сказала Ніна.

Леонід уже вставав.

— Я гляну.

— А я?

— А ви працюйте.

— Я завжди працюю.

— От і зараз.

— Ви командуєте.

— Я прошу.

— Уже краще.

Він повернувся за кілька хвилин.

Спокійний. Але уважніший.

— Кур’єр.

— І?

— Конверт.

— Мені?

— Вам.

— Ну звісно.

У конверті — аркуш.

Без логотипів.
Без підписів.
Без ввічливості.

Лише рядок:

«Ми ж просили копію.»

Ніна провела пальцем по паперу.

— Наполегливі.

— Або нервові, — сказав Леонід.

— Це різне?

— Не завжди.

Вона ще раз глянула на лист.

— Знаєте, що дивно?

— Що?

— Вони впевнені, що копія в мене.

— А вона в них.

— От саме.

Вони перезирнулись.

І вперше в цій історії з’явилось не просто відчуття дивини.

А відчуття логіки.

А логічні дивини — найгірші.