4. Леонід і його небезпечно ввічливі питання

Ніна не була панікеркою.
Вона була бухгалтеркою. А бухгалтерки спершу перевіряють, а вже потім хвилюються.

Тому вона не кинулась у під’їзд і не набрала 102.
Вона просто дістала телефон і зробила вигляд, що гортає повідомлення.

Краєм ока — на машину.

Сіра.
Непримітна.
Фари світять у мокрий асфальт.
Двигун працює.

Усередині — темно.

— Може, людина когось чекає, — тихо сказала вона сама собі. — Світ не обертається навколо моїх платіжок.

Сказала — і сама ж не повірила.

Телефон завібрував.

Леонід.

Вона відповіла тихіше, ніж зазвичай:

— Так?

— Ви написали «було дивне». Що саме?

— Поки що машина під під’їздом і відчуття, що мій день не закінчився.

— Опишіть.

— Сіра, звичайна. Таких багато. Як проблем, що починаються з дрібниць.

— Ви надворі?

— Так.

— Зайдіть у під’їзд. Не стійте біля вікон.

— Це вже звучить не як ввічлива порада.

— Бо це не вона.

Ніна рушила до дверей.
Спокійно. Без різких рухів.
Ключ у замку дзенькнув гучніше, ніж хотілось.

Усередині пахло фарбою й чиєюсь вечерею.

— Думаєте, це через платіж? — спитала вона, піднімаючись сходами.

— Думаю, хтось нервує.

— Через невелику суму?

— У таких історіях важливі не суми. Сліди.

— Гарно сказано.

— Не мною придумано.

На своєму поверсі вона затрималась біля дверей.

— Ви вже вдома? — уточнив він.

— Так.

— Добре. Якщо машина стоятиме довго — напишіть.

— Ви всіх бухгалтерів так супроводжуєте?

— Лише тих, хто опиняється не в тому місці.

— Я не опинилась. Я працювала.

— Саме так і опиняються.

Ніні це не сподобалось.

— Я нічого підозрілого не робила.

— Я й не кажу.

— Але думаєте.

— Я ставлю питання.

— Ви ставите їх дуже ввічливо.

— Люди тоді менше закриваються.

— Мене це не заспокоює.

На тому кінці тихо засміялись.

— Візьму до уваги.

— Візьміть.

І тільки тоді вона відчула, що напруга трохи спала.

У квартирі було тихо.
Десь у сусідів кіт шкреб стіну — його вечірній ритуал.
Хтось гримнув дверима.
Звичайні звуки заспокоюють краще за поради.

Ніна ввімкнула ноутбук.

Платіж не виходив із голови.
Це дратувало.

Вона відкрила реєстри.

Фонд знайшовся швидко.

Зареєстрований.
Активний.
Керівник змінювався тричі за рік.

— Оце вже стабільність, — пробурмотіла вона.

Адреса — коворкінг у центрі.
Телефон — мовчить.

Вона відкрила фінзвітність.

І нахилилась ближче до екрана.

— О.

Повідомлення від Леоніда прилетіло майже одразу:

Щось знайшли?

— Ви читаєте думки? — написала вона.

Іноді.

— У них нуль співробітників.

Це не злочин.

— Але мільйонні обороти.

Пауза.

Це вже цікаво.

— Благодійні витрати майже нуль.

А надходження?

— Регулярні.

Малими сумами?

— Так.

Класична схема.

— Не люблю це слово.

Я теж. Але воно точне.

О 22:14 телефон пискнув.

Невідомий номер.

“Ви хороша людина. Не втручайтесь.”

Ніна фиркнула.

— Уже лякають, — сказала вона вголос.

Скрін — Леоніду.

Відповідь прилетіла швидко:

Не відповідайте.

— Я й не планувала.

Ви спокійні.

— Я злюсь.

Це краще.

— Чим?

Злі люди помічають більше.

— А бухгалтери?

Ви окрема категорія.

І чомусь від цього стало тепліше, ніж від чаю.

Вона вже збиралась закривати ноутбук, коли щось зачепило око.

У звіті один і той самий донор повторювався десятки разів.

Суми різні.
Призначення — однакове.

Ніна нахилилась ближче.

Назва донора.

Знайома.
Занадто знайома.

Вона перечитала.

Її компанія.

— Ну звісно, — видихнула вона. — А як інакше.

Повідомлення Леоніду:

Ми вже їм платили. Багато разів. Просто дрібними сумами.

Відповідь прийшла миттєво:

Завтра поговоримо. Це важливо.

— Я так і думала, — тихо сказала вона.

Річний звіт сумно блимав у кутку екрана, нагадуючи про реальність.

Перед сном Ніна глянула у вікно.

Машини під під’їздом уже не було.

Зате було нове повідомлення.

Одне слово:

“Даремно.”

Вона дивилась на нього кілька секунд.

Потім вимкнула звук.

— От коли навчаться писати нормально — тоді й поговоримо.

Лягла.

Але сон не приходив.

Одна думка крутилась по колу:

якщо схема стара, чому вона спливла саме зараз?

І чому саме через неї?