3. Відпустка, що почалася без валізи

У грудні бухгалтери у відпустку не ходять.
Вони про неї жартують, мріють, іноді навіть відкривають календар. Але не ходять.

Тому Сергій, який раптом “пішов за сімейними обставинами”, виглядав підозріло. Як сніг у квітні — наче можливо, але не вчасно.

— Він хоч заяву написав? — спитала Ніна, не відриваючись від монітора.

— Скан у кадри кинув, — відповіла Марина. — Учора. За п’ятнадцять хвилин до кінця дня.

— Красиво вийшов.

— Може, реально щось сталося.

— Може, — погодилась Ніна. — Але він навіть вазон не забрав.

У Сергія на столі стояв кактус.
Той самий, що пережив три ремонти й два переїзди офісу.

Люди, які їдуть надовго, завжди просять поливати кактус.
Сергій не просив.

Ніна відкрила журнал доступів.

18:07 — вхід у систему.
Користувач: Сергій.

Після того, як він “пішов”.

— От і сімейні обставини, — тихо сказала вона.

— Ти про що? — глянула Марина.

— Про те, як корисно, коли система пам’ятає краще за людей.

Марина нічого не зрозуміла, але кивнула.

Об 11:00 прийшов лист із кадрів:

“Сергій не виходить на зв’язок. У разі термінових питань пишіть на особисту пошту.”

— Це вже схоже на квест, — сказала Ніна.

— Ти перебільшуєш.

— У грудні будь-яка відсутність — це перебільшення.

Вона відкрила історію платежів фонду.

Перший — скасований місяць тому.
Другий — учора.

Обидва погоджував Сергій.

Ніна повільно вдихнула.

— Марино.

— М?

— А хто заводив цього контрагента?

Марина глянула у систему.

— Сергій.

— Ну звісно.

— Ти на щось натякаєш?

— Я не натякаю. Я дивлюсь.

Телефон задзвонив.

Невідомий номер.

— Слухаю.

— Ви ще думаєте, що це помилка? — той самий голос.

Спокійний. Упевнений.

— Я думаю, що вам дуже потрібна копія.

— Бо вона важлива.

— Для кого?

— Для всіх.

— Узагальнення — слабка позиція.

Пауза.

— Ваш колега вже все зрозумів.

— Мій колега у відпустці.

— Саме так.

Гудки.

Ніна ще кілька секунд дивилась на екран.

— Ну що ж, — тихо сказала вона. — Сергій став популярним.

Після обіду прийшов Леонід.

Без форми. Куртка. Папка під рукою. Спокійний погляд людини, яка не метушиться без причини.

— Добрий день.

— У нас рідко добрі дні в грудні, але так, — відповіла Ніна.

— Можна на хвилину?

— Якщо без обшуків.

— Поки що без.

У коридорі було тихіше.
Чути було тільки принтер і чиїсь кроки.

— Ваш колега справді у відпустці? — спитав Леонід.

— За документами — так. По факту — не знаю.

— Телефон вимкнений.

— Уже?

— Зранку.

Ніна на секунду насупилась.

— Я перевірила доступи. Він заходив у систему ввечері.

Леонід глянув уважніше.

— Це важливо.

— Він і контрагента створив.

— І погодив платежі?

— Обидва.

— Корисна інформація.

— Я стараюсь.

— Він поводився дивно?

— У бухгалтерії всі дивні в грудні.

— Конкретніше.

— Нервував. Пішов раніше. Не закрив свої задачі.

— Причину пояснив?

— Ні.

— Це вже сигнал.

— Для нас — так

— Якщо він вам напише — одразу скажіть, — додав Леонід.

— Якщо напише, я спитаю, де кактус.

— Кактус?

— Він його не забрав. Це дивно.

Леонід усміхнувся.

— Ви помічаєте дрібниці.

— Це дешевше, ніж потім виправляти великі помилки.

Увечері Ніна вийшла з офісу пізно.
Звіт сам себе не закриває.

Біля під’їзду було тихо.
Ліхтар світлив жовтим колом.

І в цьому світлі вона побачила Сергія.

Він стояв біля лавки.
Куртка накинута, руки в кишенях. Вигляд — як після довгої ночі без сну.

— Ніно… Добре, що ти вийшла.

— Ти ж у відпустці.

— У певному сенсі.

— У якому саме?

Він озирнувся.
Швидко. Нервово.

— Можемо поговорити?

— Тут говори.

— Краще не тут.

— Тоді коротко.

Він ковтнув повітря.

— Якщо хтось питатиме — ти нічого не знаєш.

— Я й так не знаю.

— Це добре.

— Сергію.

— Що?

— Що ти зробив?

Він подивився втомлено.

— Помилився.

— Це широке формулювання.

— Я думав, це дрібниця.

— У грудні дрібниць не буває.

Він уже відходив.

— Сергію!

Він обернувся.

— Якщо тобі дзвонитимуть — не бери. Краще нехай поліція.

— Це порада?

— Це досвід.

І пішов.

Ніна дивилась йому вслід.

— Прекрасно, — тихо сказала вона. — Тепер у мене ще й свідок у відпустці.

Телефон пискнув.

Повідомлення від Леоніда:

“Якщо сьогодні буде щось дивне — напишіть.”

Ніна глянула на темний двір.

— Пізно, — пробурмотіла вона. — Уже було.

І саме тоді помітила машину біля під’їзду.

Непримітну.
Темні вікна.
Двигун працює.

Усередині хтось сидів.

І не збирався виходити.