2. Копія, яку всім раптом стало конче треба

У бухгалтерії файли діляться просто:
ті, що відкриваються спокійно,
і ті, після яких день різко стає довшим.

«Копія_для_вас.pdf» явно належав до других.

Маршрутка підстрибнула на ямі, і файл у телефоні здригнувся разом із нею.
Ніна інстинктивно закрила пошту.

— Уже й документи за мною ганяються, — пробурмотіла вона.

За вікном миготіли вечірні вогні. Люди їхали додому, думали про вечерю, серіали, теплі шкарпетки.
Ніна думала про платіжку.

Удома вона ввімкнула чайник, скинула светр і тільки тоді повернулась до листа.
Так простіше — спершу тепло, потім проблеми.

Відкрила файл.

На екрані — платіжне доручення.
Те саме.
Її підпис.
Дата.
Сума.

Усе знайоме.

Крім одного рядка.

Призначення платежу.

Не “благодійний внесок”.
А “оплата інформаційних послуг”.

Ніна моргнула.
Перечитала.

— Так не грають, — тихо сказала вона.

Це не було катастрофою.
Це було підміною.

Вона відкрила свою копію з робочої пошти.
Поставила два файли поруч.

Там — благодійність.
Тут — послуги.

Різниця в одному рядку.
А сенс — у всьому.

— Гарно працюєте, — пробурмотіла вона невідомо кому.

Телефон завібрував.

Той самий невідомий номер.

— Так?

— Ви відкрили файл?

Голос спокійний. Ніби вони обговорювали доставку піци.

— А ви звідки знаєте?

— Це не має значення.

— Для мене якраз має.

Пауза.

— Нам потрібна копія платіжки.

— У вас вона вже є. Ви ж мені її надіслали.

Тиша на тому кінці стала щільнішою.

— Там не остаточна версія.

— Остаточна в системі. І вона інша.

Ще пауза.

— Можливо, технічна помилка.

— Можливо. Тоді оформлюйте офіційний запит.

Трубку поклали.

Без прощань.

Ніна зберегла номер у нотатках.
Не через підозру. Через звичку.

Бухгалтерки не довіряють пам’яті.
Вони довіряють записам.

Зранку Сергія не було.

Його стіл виглядав так, ніби він відійшов на каву.
Чашка. Блокнот. Ручка.

Люди, які йдуть у відпустку, так не залишають робоче місце.

— Він точно у відпустці? — спитала Ніна.

— Учора заяву кинув і пішов, — відповіла Марина. — Сказав, сімейні обставини.

— У грудні?

— От і я здивувалась.

У грудні бухгалтери не зникають.
Вони максимум хворіють і пишуть із дому.

Ніна відкрила реєстр платежів.
Фонд знову мигнув у списку.

І ще раз.
Місяць тому.

Скасований платіж.

— О, — тихо сказала вона.

— Що? — глянула Марина.

— Думаю, як люди живуть без Excel.

Марина знизала плечима.
Вона не бачила різниці. Ніна — бачила.

О 11:20 з’явився охоронець.

— Ніно, вас на ресепшені питають.

— Хто?

— Поліція.

Марина повільно підняла голову.

— Ти що, податки не доплатила?

— Я бухгалтерка. Я їх переплачую.

На ресепшені стояв чоловік у цивільному.
Без метушні. Без суворості.
Людина, яка не поспішає, бо знає: її все одно послухають.

— Ніна Коваль?

— Так.

Він показав посвідчення.

— Леонід. Кілька хвилин?

— Якщо без актів звірки — можна.

Ледь помітна усмішка.

— Поки що без.

Вони сіли в кутку холу. Люди проходили повз, не звертаючи уваги.

— Учора ви проводили платіж на благодійний фонд.

— Учора всі про нього згадали.

— І не дарма.

— Ви теж хочете копію?

— Я хочу зрозуміти, чому він з’явився.

— Це й мені цікаво.

Він дивився уважно, але спокійно.
Не тиснув. Просто слухав.

— Вам дзвонили?

— Двічі.

— Писали?

— Так.

— Файл із підміною?

Ніна кивнула.

— Ви швидко в темі.

— Робота така.

— У мене теж.

Коротка пауза.
Незручності не було. Було розуміння.

— Ви комусь передавали копії?

— Я люблю свою роботу.

— Це добра відповідь.

— А погана яка?

Леонід трохи помовчав.

— Фонд уже світиться в одній справі.

— Фінансовій?

— А які ще бувають із фондами?

— Справедливо.

— Нам важливо, щоб дані не гуляли.

— У мене вони сидять у системі й поводяться чемно.

— Добре.

Він підвівся, поклав візитку.

— Якщо згадаєте щось дивне — подзвоніть.

Ніна взяла картку.

— Пане Леоніде.

— Так?

— Якщо це велика історія, можна я дізнаюсь після річного звіту?

Він усміхнувся вже інакше. Тепліше.

— Постараюсь.

Повернувшись до столу, Ніна відкрила пошту.

Новий лист.

Без теми.
Без тексту.

Лише вкладення.

Усередині — один рядок:

«Не всі помилки варто виправляти.»

Ніна прочитала двічі.

І вперше відчула не роздратування, а цікавість.

— Ну от, — тихо сказала вона. — Уже цікаво.