Річкова тиша

Миколаїв завжди пахнув водою. Не морем, саме рікою. Інгул огортав місто, ніби холодний подих істоти, яка спить і час від часу ворушиться, нагадуючи про себе глухим стукотом хвиль об бетонну набережну.

Влітку вода здавалась доброю — тепла, ледь каламутна, із запахом риби й бензину. Але восени вона ставала іншою: темною, тяжкою, як ртуть. Тоді навіть чайки зникали, і тільки вітер розносив по мосту надривне гудіння корабельних сирен.

Артем жив у старій «сталінці» на вулиці Маріупольській, поруч із морською академією. Вже три роки він не бачив батька. Він займає посаду капітана на торговельному і зараз лише на середині тривалого рейсу до Південної Америки. Відтоді Артем залишився сам. Він навчався, працював на причалі, інколи підміняв крановщика. Найбільше йому подобалося працювати вночі. Тоді галас від машин та людей зникав,  і Він обожнював слухати нестримну воду в трубах.

Іноді йому здавалося, що вода говорить. Не шумом, не плескотом — словами. Ледь чутними, хрипкими, ніби хтось шепоче крізь скло. Одного вечора, коли небо над портом було залите червоним світлом прожекторів, Артем вирішив не їхати додому на тролейбусі, а піти пішки, прямісінько через Інгульський міст. Його завжди вважали умовною лінією, де ріка Інгул впадала до Південного Бугу.

Внизу плескалась чорна ріка. Юнак інколи зупинявся посеред мосту та уважно роздивлявся річку. Її каламутні барви мали щось загадкове, магічне. Сироти миттю пробігли спиною Артема, біля опори мосту хтось стояв.

Висока фігура в блідому плащі. Вітер рвав її волосся, і щось у цій постаті здавалося нереальним, мов силует, що відбився не на землі, а на воді.

— Гей! — крикнув він, але звук потонув у гулі машин.

Фігура повільно повернула голову. Навіть з відстані Артем побачив, що очі її світяться зеленкувато, як гниле світло в глибині. Потім вона зробила крок, і беззвучно впала у воду.

Кілька тривожних секунд він продовжував уважно вдивлятися в кола на воді. Артем списав все на втому, вирішив, що йому здалось.

Наступного дня він намагався переконати себе, що то була примара. Вчорашня сильна перевтома та нічна зміна давала свої плоди. Але всередині серця щось свербіло, не давало спокою.

Понеділок не обрадував теплою погодою. Добиратися до університету було набагато складніше. Артем ніколи не їздив маршрутками. Ходьба через річку, це відчуття свіжості придавало сил. Але не сьогодні. До будівлі університету він дістався вчасно, хоч і почав відчувати втому.

На парі він сидів біля вікна. Викладач монотонно нудно розкривав якусь нову тему з історії. Артем нудьгував, на останніх сторінках зошита почав малював хвилі, мушлі, жіночі силуети. Хлопець настільки поринув в роздуми, що не помітив, як на аркуші створив саме той силует, який вчора бачив. Зіниці розширилися, м’язи хлопця напружились.

Він уважно почав вдивлятися в створений ним силует. На мить здалося, що в постаті виникли моторошні очі, і вони почали вдивлятися в Артема. Коли викладач торкнувся його плеча, Артем здригнувся — здавалося, що звідкись із глибини його іменем кличе чийсь голос.

— Артеме, ти в порядку? Пара давно закінчилась.

— А, вибачте, — розгублено відповів хлопець.

Увечері він повернувся до мосту. Вода була спокійна, мов дзеркало. Артем стояв, вдивляючись униз, і раптом побачив щось біле. Спочатку подумав, що то здорова рибина.

— Ні, не може бути. То точно не риба. То чиясь рука, — зі страхом зізнався собі юнак.

І тоді він почув її вперше. Тиха, мов подих пісня. Хлопець не міг розібрати жодного слова, але душею чудово розумів її. Він впав в транс. В очах почали розгойдуватися хвилі. Лише їдкий сигнал проїжджаючої автівки повернув Артема до тями. Він знаходився по ту сторону перил, за крок до стрибку. Схвильовані перехожі застигли. Хтось намагався щось мовити йому.

— Друже, це не вихід. Повертайся назад.

— Що? Я не збираюсь стрибати. Як? Як я тут опинився?

Коли все стихло, і він повернувся на алею. Відчув неймовірну слабкість в ногах. Артем упав на коліна. Дихання було важким, наче груди зжали стотонним пресом. Найбільше його здивувала чорна гладенька мушля, яка загадковим чином опинилась в кишені штанів.

Декілька днів з голови Артема не зникала думка про той моторошний випадок. Працюючи на причалі, він регулярно вдивлявся в каламутну воду Ігнулу, інколи кидав погляд на далеко стоячий міст.

Це помітив Микита. Старий роботяга, якого інколи підміняв на крані Артем.

— Так ти не знаєш? — здивувався чолов’яга. — Існує легенда, що під Інгульським мостом багато років тому топили дівчат та жінок. Спочатку в роки війни, а потім під час радянських репресій.

— І що? Їхні тіла ніхто так і не знаходив?

— Ріка всіх їх прийняла в свої обійми. Душі всіх панянок й досі живуть в цій воді. Хіба ти не помітив, що саме в цій частині річки ніколи не збираються люди, аби покупатися. Ніхто не вірить в ці легенди, але й ризикувати також бажаючих нема.

— Це все пояснює, — задумливо мовив Артем.

Щось в середині юнака зломилося. Наступні дні він безупинну продовжував думати про жіночий силует, Артем не міг зупинитися. Щоночі снився спів. Уві сні він бачив прозорі обличчя, очі, що блищали в темряві, і руки, які тяглися з глибини.