Світ за Дзеркальними дверима. Розділ 2

Я стояв перед іншими дверима у тій загадковій кімнаті, яка знову відкрилася мені. Сірі двері привели мене додому, минулого разу... але зараз я вагався. Чорні, Сині чи Дзеркальні???

— Чорні, Сині чи Дзеркальні? — повторював я.

  Прямо переді мною були дзеркальні двері, поверхня яких не відбивала все довкола, а відбивала тільки моє відображення, і це було не просто відображення — в дзеркалі я побачив себе, але не таким, яким я був зазвичай. Очі сяяли якимось холодним, чужим світлом, неначе нишпорили в моїй душі. Мене охопив легкий сумнів, але цікавість перемогла.

Я обережно торкнувся дзеркальної поверхні, і вона відразу розтанула під моєю рукою, наче крижина. Я зробив крок уперед і...

Темрява оповила мене з головою.

Спершу я нічого не бачив, лише відчував далекий холодний вітер, що шелестів десь у глибині. Потім переді мною з’явилося слабке, мерехтливе сяйво, як від місяця в нічному небі.

Я опинився на Планеті відображень — місці, де все було не таким, як повинно бути, неначе воно проникало в середину тебе і відбивалося в дзеркалах в іншому, спотвореному вигляді...

Навколо мене стояли тисячі дзеркал різної форми й розміру, їхні гладкі поверхні відбивали світло і створювали ілюзію нескінченності.

— ІНО, ПЛОНІ, ви тут? — покликав я, озираючись.

В кожному дзеркалі відбилося відлуння: - І-І-НО-О, ПЛО-О-О-НІ-І-І, ту-у-т, ту-у-т!...мені стало моторошно, впевненість відлетіла в якесь відображення.

Я озирався знову і знову, шукаючи відповіді навіщо я тут і де мої друзі.

Аж раптом боковим зором я побачив зелене знайоме відображення в якомусь дзеркалі.

- ІНО!

ІНО виник з-за одного з дзеркал, його великі очі відбивали світло, як у нічної сови. Він здавався настороженим.

— Річарде, ми маємо проблему... Привіт, друже! ІНО почав свою розповідь:

— Ми з ПЛОНІ потрапили на Планету Відображень зовсім випадково, хоч як це дивно не звучить. Цього разу все почалося трохи не так, як зазвичай.

Ми летіли у своїй тарілці, коли раптом усе навколо нас почало змінюватися. Спочатку просто засвітилися кілька зірок на небі, потім якось мляво, немов світло завмирало в повітрі, корабель потягло вбік. Це було схоже на хитке падіння через темний провал, але ми були, далеко, не у чорній дірі. Це було щось інше.

Ми опинилися в середині дивного, яскраво-пульсуючого вихору, який, здається, існував поза часом і простором. Все навколо почало викривлятися, наче хтось брав звичні предмети й намагався скрутити їх до неймовірних форм. Час став розпливчастим, а з кожною секундою відчуття того, що ми опинилися в іншій реальності, ставало все сильнішим.

І раптом нас накрила темрява. Вона прийшла різко, немов велика чорна хвиля, і світ зник.

Коли стало видно знову, перед нами була планета.

Уся її поверхня була вкрита дзеркалами. Вони блищали й мерехтіли, ніби в кожному ховався інший світ. Я одразу відчув: це місце небезпечне. Це — Планета Відображень.

Ми опустилися на землю. Холодний вітер одразу вдарив у обличчя. Повітря було дивне — важке й неприродне, наче ним не хотілося дихати.

Я дивився навколо, намагаючись не загубитися серед дзеркал. Їх було так багато, що очі плуталися.

ПЛОНІ зупинився біля одного з них.

Спочатку він просто розглядав своє відображення. Він навіть усміхнувся — ніби заспокоївся.

А потім дзеркало змінилося.

Обличчя в ньому почало кривитися, ніби хтось повільно розтягував його зсередини. По дзеркалу пішла тонка тріщина. Потім ще одна. Вони розповзалися, ставали більшими й глибшими.

ПЛОНІ зробив крок уперед — і дзеркало його втягнуло.

Він закричав, але я не почув жодного звуку. Його голос зник, ніби його ніколи й не було.

ПЛОНІ потрапив у пастку.

І я зрозумів: ця планета забирає тих, хто дивиться занадто довго.

Дзеркала були немов вороги. Вони показували все перекрученим і неправильним. Кожен рух, кожен жест у них ставав чужим, ніби це робив не ти.

ПЛОНІ був замкнений у цьому дивному світі, і я знав: якщо не врятую його зараз, він залишиться тут назавжди. Стане ще одним відображенням у цьому лабіринті.

Я кинувся на пошуки. Але чим швидше рухався, тим гірше ставало. Дзеркала навколо росли, ставали більшими й ближчими, а дорога до ПЛОНІ тільки плуталась.

Я бачив себе в тисячах дзеркал. Моє обличчя змінювалося. В одному я був сумний, в іншому злий, у третьому — страшний. Я ледь впізнавав себе.

І раптом — я побачив його.

ПЛОНІ був там, усередині дзеркала. Він ще намагався вибратися, рухався, махав руками, але кожен його рух ніби розчинявся, зникав, ставав слабшим.

ІНО розгублено говорив. По його милому зеленому обличчю котилися блакитно-зелені сльози. Очі тремтіли, а мій кумедний друг-головастик зовсім перестав бути смішним. Він був наляканий і спустошений.

Моє серце закалатало швидше.

Заблукати на Планеті Відображень — дуже небезпечно.

Ці дзеркала можуть показати те, чого не існує, і легко обдурити навіть найдосміливішого мандрівника.

— Ми знайдемо ПЛОНІ! Обов’язково! Не хвилюйся, ІНО! Ми разом, ми все подолаємо! — сказав я впевнено, хоча всередині мене стискалося все від страху.

Ми рушили вперед, обходячи дзеркала. Я старався не дивитися в них, але погляд зрадливо ковзав по гладкій поверхні. У першому дзеркалі я побачив себе — але це було не моє обличчя. Це був я, але з лихим, зловтішним виразом. Мої очі були глибокими, чорними, і в них не було ані краплі життя.

— ІНО, це що, я? — запитав я, голосом, що тремтів від подиву.

— Ні, це твоє відображення, але спотворене, — відповів ІНО. — Тут кожен бачить свої найгірші риси.

— Нам треба розділитись в пошуках. Так ми швидше знайдемо ПЛОНІ.- сказав я.

— Будь обережним, Річарде! Не піддавайся чарам дзеркал. — побажав мені ІНО і пішов в один із дзеркальних коридорів.

Мене трохи почало трясти чи то від холоду, чи то від невідомості.