Таємниця Червоних дверей

Вже пройшло багато часу з останніх моїх космічних пригод. Я нічого не знав про ІНО, ПЛОНІ.

Як я не намагався, але не зміг звʼязатися з ними. Чи памʼятають вони мене?.. Але сьогодні на серці таке сильне відчуття... Якось ніяково і моторошно. Щось, обовʼязково повинно трапитись.

За вікном йшов холодний осінній дощ, тому йти гуляти на вулицю було не на часі. Щоб трохи відволіктися від напружених думок, я вирішив прибрати у своїй кімнаті.

Дивно. Я аж жахнувся.

На вулиці був день, хоч і похмурий, але в кімнаті, раптом настав суцільний морок. Мабуть, тато опустив ролети, щоб захистити вікна від дощу.

Моя рука навпомацки знайшла вимикач на стіні. Я клацнув раз, другий — але світло не вмикалося.

Що тут коїться?

У цей момент двері кімнати з гучним стукотом зачинилися. Від несподіванки я аж підстрибнув і мало не закричав від страху. Але раптом увімкнулося яскраве світло, яке осліпило мене на мить. Це була не моя кімната! В нашому будинку взагалі не було такої кімнати!

Я застиг на місці, не в змозі поворухнутись, мов зачарований, і нічого не розумів. Кімната була незнайомою, круглої форми, а стіни — гладкі, без жодних малюнків чи полиць.

Проте найбільше мене вразили п’ять дверей, які височіли навколо мене.

П’ять дивних дверей:

• Червоні двері — виглядали звичайно, але на них був дивний замок, що мерехтів золотим світлом.

• Дзеркальні двері — відбивали моє відображення, але в дзеркалі було декілька "мене", що дивилися з різними емоціями: один посміхався, інший виглядав наляканим, а третій — сумним.

• Сині двері — з голографічним годинником, що показував час, якого я ніколи не бачив: 25:61.

• Чорні двері — вгорі було червоне сяйво, яке пульсувало, ніби воно було серцем дверей.

• Сірі двері — з кришталевою кулею посередині, яка оберталася і світилася зсередини, випромінюючи холодне світло.

Я стояв в оточенні цих дивних дверей, не знаючи, що робити далі.

Тікати було нікуди — це явно був інший вимір, не мій Світ. Раптом червоні двері злегка прочинилися, наче запрошуючи мене увійти. Я затамував подих.

Куди вони ведуть? І що мене чекає за ними?

Але стояти на місці теж було небезпечно, відчуття тривоги наростало з кожною секундою.

— Немає вибору, — прошепотів я собі. І, зробивши глибокий вдих, підійшов до червоних дверей та обережно штовхнув їх.

За дверима розгорнулася невидима завіса, і мене наче затягнуло в інший Світ.

Відразу після того, як червоні двері зачинилися за моєю спиною, мене обдало шквальним вітром, що був настільки гарячим, що, здавалось, обпік моє обличчя.

Я впав на коліна, підіймаючи хмару жовтогарячого піску. Очі боліли, а все навколо оберталося.

— Цього не може бути... — прошепотів я, озираючись навкруги. Піщані бурі підіймали величезні стіни піску, які виглядали, як дим від велетенського вулкана.

Я спробував крикнути:

—Агоов!— але вітер миттєво поглинув мій голос.

Здавалося, що я кричав у порожнечу. Мене охопило відчуття страху. Я тут не випадково. Щось привело мене сюди, і я не міг просто сидіти та чекати.

Я рушив уперед, пробираючись крізь шквальний вітер, що штовхав мене назад, наче невидимий супротивник. Помаранчевий пісок хрумтів під ногами, коли я йшов через безмежну пустелю Червоного світу. Вітер підіймав тонкі хмари пилу, створюючи примарні форми, що виникали й зникали перед моїми очима. Але за цією примарною красою ховалася тривога — щось було не так.

Я відчував це всім своїм серцем. Усе навколо ставало більш розмитим від піску, який летів в обличчя, але раптом я помітив щось попереду. Це була знайома форма, наполовину похована в піску.

— «Марсін»!—схвильовано закричав я.

— ІНО! ПЛОНІ!— продовжував я збентежено кликати своїх друзів.

— Ні, тільки не це! — прошепотів я, підбігаючи до летючої тарілки. Обшивка зім'ята, антенний блок зламаний, а з-під корпусу здіймався дим.

Моє серце завмерло:

Я обійшов космоліт і побачив розбите вікно. Усередині лежали дві постаті. Вони не рухалися.

— ІНО! ПЛОНІ!  — Я заліз усередину, відчуваючи, як під ногами хруcтять уламки скла.

ІНО, маленький кумедний інопланетянин з великими очима, виглядав жахливо пошарпаним. Його завжди яскраво-зелена шкіра тепер була вкритою темно-синіми плямами, наче синцями від ударів, і він ледве дихав, хапаючи повітря важкими, нерівними вдихами.

ПЛОНІ, тендітний і завжди життєрадісний, лежав без свідомості на підлозі. Його сріблясте тіло, яке зазвичай випромінювало м’яке сяйво, стало тьмяним і темно-сірим, наче вогник життя повільно згасав у ньому.

— Річард... ти тут?... — прошепотів ІНО, його голос був слабким, але в очах з’явився проблиск надії.

— Звичайно, я тут, друзі мої любі! Нічого не розумію! Що сталося?— тараторив я.

— Це були... піщані роботи, — сказав ІНО, з жахом дивлячись у червоний отвір розбитого ілюмінатора. — Величезні залізні істоти, вони здіймають бурі, щоб знищити все на своєму шляху.

Я подивився у вікно. На обрії вже здіймалася нова піщана буря. Але в піску я побачив інші рухи — це були тендітні дивакуваті створіння, схожі на напівпрозорі, трохи витягнуті кульки, зі скла. Вони ковзали по поверхні, лагідно розгортаючи пісок, ніби піклувалися про нього.

— Це піщані охоронці, — тихо промовив ІНО, помітивши мій здивований погляд.

— Вони — духи пустелі, захисники цього Світу. Їхня місія — оберігати піски, підтримувати баланс життя. Ми мали прилетіти на Свято піску, щоб подякувати їм за захист, але потрапили в страшний піщаний вихор і зазнали аварії.

ІНО важко зітхнув, його великі очі потьмяніли від тривоги.

— Щось трапилося, — продовжив він, його голос тремтів. — Роботи-буревії... Вони вдерлися на цю планету, мов хижаки, які відчули здобич. Вони здіймають нестерпні бурі, намагаючись знищити все живе. Якщо їм вдасться, ці піщані створіння, наші друзі, зникнуть назавжди. І не тільки вони — уся планета перетвориться на суцільну піщану пастку.