Тенебріум. Розділ 2

Я стежив за мерехтливими танцями світла всередині циліндра Матриці. Там, у прозорій капсулі, з’являлися й зникали фрагменти космічної історії: народження зірок, їх стрімкі вибухи, гігантські планети, що розсипалися на уламки, а чорні діри поглинали світло, мов ненажерливі хижаки.

Це було як занурення у живий калейдоскоп, де не просто кольорові скельця, а самі нитки реальності спліталися у дивовижні візерунки. Усе довкола змінювалося так швидко, що голова йшла обертом, а серце калатало від захоплення й тривоги одночасно.

Я відчув себе знову маленьким, згадуючи свою дитячу іграшку — калейдоскоп, який я крутив у руках. Але тепер усе було масштабніше: тут зірки народжувалися й гинули за секунди, планети вибухали, а чорні діри поглинали світло, неначе попереджали мене: «Слідкуй уважно».

Циліндр продовжував своє голографічне кіно. Я захоплено спостерігав подорож комет, метеоритні дощі та яскраву Андромеду. Космічні явища, далекі галактики й чудернацькі істоти мерехтіли так швидко, що мозок ледве встигав усе обробляти.

І раптом у моїй голові виникла дивна думка: от якби в школі так викладали уроки! Дивишся в такий циліндр, а він показує історію Всесвіту, закони фізики, навіть математику у вигляді захопливих головоломок.

Пів години такого заняття — і ти вже знаєш усе, немов зорепад знань просто впав у твою голову. Але поруч зі захопленням я відчував і легке тремтіння: щось величезне, важливе і трохи небезпечне чекає попереду.

Але мрії розбилися, мов скло, коли Матриця перемкнулася на розділ «Тенебріанці». Радість від майбутніх уроків і фантазій зникла миттєво. Тепер це вже не була захоплива подорож через космічний калейдоскоп, а щось зловісне й тривожне.

Мої забаганки про веселе шкільне життя відступили перед страхом реальності. Тенебріум загрожував усьому, що я знав, навіть моєму безтурботному дитинству. Усі улюблені заняття — ігри з друзями, жування цукерок, уроки з магічним циліндром — тепер виглядали дріб’язковими, крихітними й абсолютно беззахисними перед величчю цього зла.

Я побачив Тенебріум — зловісну, жахливу, викривлену планету, огорнуту бронею отруйних шипів. Вона нагадувала велетенського морського їжака, тільки величезного, живого і розлюченого.

Зовнішні шипи були блискучими, як золото, але з їх поверхні сочилася густа чорна рідина, схожа на смолу, що пекла ніс і стікала тонкими струмками. Полум’я, що просвічувало крізь шипи, рухалося і змінювалося, мов живий хижак, готовий атакувати.

Внутрішні шипи були чорними, вкритими іржею, і з них капала темно-червона рідина, що, потрапляючи на чорний ґрунт, миттєво перетворювалася на рудий попіл. Дим здіймався клубками, створюючи навколо шипів завісу темряви.

Але найстрашніше було не це. Поверхня планети дихала. Вона пульсувала, розширювалася й стискалася, мов жива істота. Я відчував, що Тенебріум спостерігає за мною.

Спершу здавалося, що то звичайні землетруси, але Матриця показала мені, що це не рух ґрунту — це роїлися тенебріанці.

Їхні тіла були тонкі, викривлені, спотворені й гострі, мов шипи, темно-брунатні з червоними прожилками, які пульсували, ніби жили власним життям. Їхні бездонні чорні очі, здавалося, поглинали все навколо, а роти були заповнені дрібними зубами, схожими на голки. Ці істоти були настільки жахливі, що їх вигляд викликав фізичну нудоту.

Вони лізли одне на одного, гризли й роздирали тіла своїх побратимів, їхні коричневі щелепи перемелювали все на своєму шляху. Здавалося, що вони живуть тільки для того, щоб завдавати білі та руйнувати.

Мене охопив жах, коли я усвідомив, що ці істоти мають деякі риси, схожі на людські.

Їхній зловісний вигляд пробуджував у мені відчуття, що тенебріанці — це щось більше, ніж просто монстри з іншої планети.

Щось у їхньому вигляді нагадувало мені людську лють і ненависть, немов це були ті самі земні жахи, втілені у реальність. І раптом я зрозумів, чому мене привели сюди. Тенебріанці були схожими на нас, але спотвореними, і тільки той, хто походить з іншого світу, світу людей, люблячих життях, міг знайти спосіб подолати це зло.

— Вони змінюють свою форму, коли нападають, — додав ІНО. — Їхні кігті стають довшими, шкіра твердне, а з тіл виростають шипи, перетворюючи їх на живу зброю.

Ще вони випускають отруйний дим, який паралізує жертву. Але найнебезпечніше те, що вони живляться страхом і слабкістю. Що більше хтось боїться, то сильнішими стають вони.

Промені світла в Матриці почали змінювати форму, сплітаючись у величезний потік тенебріанських істот, які, мов зграя хижих звірів, летіли до Землі. Їхні очі горіли чорною ненавистю, а з рота виривалися крики, схожі на ревіння тисяч демонів. Я побачив, як вони падали на міста, випалюючи все на своєму шляху.

Земля розсипалася на попіл, зникали ліси, і навіть океани кипіли, мов вода в казані. Це було видовище абсолютної руйнації — Тенебріум пожирав усе.

Світловий циліндр за мить зник. Я стояв посередині зали управління спантеличений… ошелешений… Мої нові друзі, астронавти з корабля «МАРСІН», виглядали так само розгублено, як і я. Їхні тонкі руки й ноги вигиналися, немов у безнадії, мовляв, усі ми були на межі відчаю.

Може це сон? Треба просто прокинутись і всі проблеми зникнуть? Я став щипати себе за руки, за вуха, за щоки… ні… це не сон…

Я все ще перебував на борту летючої тарілки з котячою назвою МАРСІН, та її чудернацьким екіпажем двох милих головастиків.

Але десь у глибині свідомості я відчував, що відповіді мають бути поруч.

Слова ІНО знову пролунали в моїй голові: «Переможе той, хто зможе вийти за межі Матриці». Що це означало? Матриця була системою законів і правил, реальністю, що диктувала, як все повинно відбуватися. Чи був я дійсно здатний вийти за її межі, щоб зупинити тенебріанців?

Я був у глухому куті, але одночасно відчував, що відповіді десь поруч.

Мені залишалося лише їх знайти.