ІНО і ПЛОНІ. Розділ 1

Одного разу я прокинувся від дивного відчуття, наче стояв між сном і реальністю. Було відчуття, що ось-ось станеться щось незвичайне. Страху не було — тільки дивовижна цікавість.

Повітря було прохолодним і свіжим, мовби наповнене невидимими хвилями. Я опинився в темній кімнаті, де все навколо виглядало майже нереальним. Жодного джерела світла не було видно, але кожна річ неначе світалася зсередини.

Я ні лежав, ні стояв, ні сидів. Я плавав у повітрі, немов мене тримали невидимі долоні. Було дивно і приємно одночасно.

Попереду з’явилася велика стіна, покрита зображенням Всесвіту. Але це був не малюнок — це був живий космос!
Зірки мерехтіли, галактики повільно оберталися, планети залишали за собою тонкі світлові доріжки. Я помітив гігантський космічний корабель, який плавно дрейфував серед безмежного простору. Комети залишали довгі вогняні хвости, а метеорити, немов блискучі спалахи, розліталися в різні боки.

Раптом яскравий промінь світла прорізав темряву зверху вниз, заповнивши собою кімнату. Було відчуття, що хтось увімкнув величезний ліхтар прямо над головою.

Я підняв очі — і застиг.

Переді мною зависла летюча тарілка!

Так! Справжня летюча тарілка, сяюча й велична, ніби щойно з’явилася з глибини космосу.

Її металевий корпус виблискував усіма кольорами веселки, ніби хтось розсипав по ньому світло.
У скляній кабіні сиділи дві дивовижні істоти. Вони махали мені руками й ногами так активно, що здавалося — от-от почнуть літати без корабля.

Їхні очі світилися веселими іскорками, а обличчя були такими радісними, що я мимоволі усміхнувся.
Істоти нагадували головастиків з довгими тонкими кінцівками, які рухалися в ритмі якогось дивного танцю. Вони підморгували, кивали, крутилися — і я майже почув, як вони без слів говорять:

«Лети до нас!
Лети до нас!
Ми чекаємо!»

Від цього видовища в мене трохи закрутилася голова. Але страху не було — лише захоплення. Усе це більше скидалося на кумедний мультфільм, ніж на щось справжнє.

Я опустив погляд униз — і завмер.

У центрі світлового променя сяяв сріблястий скафандр. Він виглядав таким привабливим і загадковим, як нова іграшка, до якої дуже хочеться доторкнутися.

Скафандр виблискував сотнями відтінків срібла й висів у повітрі, ніби терпляче чекав саме на мене. Мені навіть здалося, що він живий. Що якби я простягнув руку, він відповів би теплом.

Невідома сила потягнула мене вперед.
Я відчув, як тіло перестає слухатися, ніби хтось м’яко, але впевнено веде мене за собою.

Коли я наблизився до стіни, страх нарешті прокинувся.

«Я зараз вріжуся!» — майнуло в голові.

Я заплющив очі, готуючись до болісного удару.

…
Але нічого не сталося.

Стіна раптово стала прозорою, наче перетворилася на повітря, … й розтанула переді мною. Скафандр залишався на своєму місці, ніби прив'язаний до променя світла. 

За мить до зіткнення я помітив на грудях скафандра своє ім’я.
І раптом мене охопило відчуття теплих обійм та запах гарячого шоколаду.
Я вдихнув його — і аромат розлився по всьому тілу, ніби обіймав мене зсередини.

Відкривши очі, я зрозумів: я всередині скафандра!
Тепер я міг бачити навколо, але світ виглядав інакше — я став частиною чогось великого й загадкового.

«Це, мабуть, космічна магія!» — подумав я, відчуваючи, як скафандр ідеально підлаштовується під моє тіло.

Істоти-головастики наблизилися, і я зміг роздивитися їх детальніше.
Вони нагадували розтягнуту жувальну гумку: хтось добре пожував, надув і вийшла кумедна фігурка.
Здавалося, варто доторкнутися — і вони луснуть, але ці дивні створіння виявилися надзвичайно рухливими.
Вони підстрибували, літали, кидалися кінцівками, а іноді звалювалися в кульки, ховаючи руки й ноги всередину.

Кожен стрибок супроводжувався ніжним ароматом малинового сиропу, який розливався по всьому космольоту.
Їхні великі усміхнені очі світилися добротою, а довгі хвости нагадували хвостики величезних мишей.

Не встиг я озирнутися, як скло мого скафандра зникло, і свіжий аромат малини заповнив усю кабіну ще сильніше.
Повітря всередині тарілки стало солодким і теплим, і я вже не був упевнений — це космічний корабель чи казкова фабрика солодощів.

Істоти почали видавати звуки, схожі на булькотіння води: "уую-ююу-ууе-еую", але я дивним чином розумів їх. Зеленого головастика звали ІНО, а сірого — ПЛОНІ.

— Вітаємо тебе, землянине, на борту космольоту "Марсін"! — проголосив ПЛОНІ.

Внутрішня частина корабля була велетенською та мерехтіла незліченними вогниками.

Срібляста підлога світилася зеленими вогниками, що рухалися мов комахи що танцюють.

Я глянув униз і побачив, як ці вогники почали складатися у слова, утворюючи напис:

"МАР-СІН".

Назва корабля з'явилася так несподівано, та нагадувала котяче ім’я, що я навіть мимоволі засміявся. Все було приголомшливо!

Панель управління взагалі збила мене з пантелику. Вона була прозора, неначе зроблена зі скла, але не була до чогось прикріплена. Здавалося, можна легко пройти крізь неї. Світлячки всередині панелі то мерехтіли, то спалахували, немов живі істоти, створюючи враження, що панель існує сама по собі.

— Це голографічне управління, — пояснив ІНО. — Усі наші прилади працюють за таким принципом. Готовий до космічних пригод? — Круто! — Відповів я.

Далі мою увагу привернули дві півкулі, що висіли у просторі. Я підійшов ближче.

— Сідай, — сказав ПЛОНІ, показуючи на маленьку кульку, яка з'явилася переді мною.

Прозора кулька, що спустилася з ні звідки, швидко зростала й водночас перетворювалася на півкулю, яка виросла до розміру, в якому я міг комфортно сидіти. Спочатку я обережно торкнувся крісла. Воно виявилося неймовірно міцним, але на дотик, як пухнасте кошеня. ІНО і ПЛОНІ тихенько хіхікали з моєї обережності. Але як же по іншому?