Таємниці морських глибин. Розділ 7

Коли ми повернулися до свого звичного розміру, я з полегшенням видихнув. Нарешті я знову був самим собою.

— Куди ми тепер пливемо? — запитав я, намагаючись розгледіти щось крізь густу водну імлу.

— Море зберігає багато таємниць, — тихо відповіла Морена, майже пошепки. — І одну з них я тобі покажу. Дивись уперед і будь уважним.

Підводні коралові міста залишилися далеко позаду, мов спогади з іншого життя. Навколо простягалося безмежне піщане дно. Лише самотні водорості повільно гойдалися у воді, ніби охороняли давні секрети океану.

Раптом на обрії з’явилося щось величезне й незрозуміле. Ми наближалися, і його обриси ставали чіткішими. Це була споруда — темна, мов тінь велетенської риби, що застигла на дні.

— Корабель… затонулий корабель! — вигукнув я, відчуваючи водночас захоплення і тривогу.

— Так, — прошепотіла Морена. Її голос був невагомий, немов пісок, що вислизає крізь пальці. — Це піратська шхуна, яка давно залишила цей світ.

Корабель нагадував старого морського монстра, що заснув на дні після нескінченних битв із хвилями. Його дерев’яні балки розсипалися, та деякі частини все ще зберігали відбиток колишньої величі, мов згасаючі спогади. Ми пропливали повз повалену щоглу, обплетену водоростями й укриту черепашками, схожими на закам’янілі зірки.

Обірвані вітрила звисали, пожмакані часом і солоною водою, немов примарні тіні. Руїни корми утворювали складний лабіринт, що приховував у собі залишки забутих піратських історій. На одній із дощок я помітив напівстерті літери.

— Лум… бі… на… — прочитав я, складаючи слово. — По-лумбіна… Мо-лумбіна… Колумбіна! Назва корабля — «Колумбіна»!

Біля щогли звисала рибальська сітка. Вона заплутано обвивала залізну клітку, яка лякала своєю темною мовчанкою.

Морена підпливла ближче — і в ту ж мить дверцята клітки з гуркотом впали вниз, зачинивши її всередині.

— Це пастка! — закричав я, але було запізно.

На дверцятах з’явився важкий замок-колодка, що мовчки запечатав вихід.

Морена виглядала наляканою. Її великі очі наповнилися слізьми, схожими на блакитні перлини, що повільно котилися вниз.

— Не хвилюйся, я щось придумаю, — сказав я, намагаючись говорити впевнено, хоча всередині вже наростала паніка.

Я схопився за металеві дроти клітки, намагався їх розігнути, але сил бракувало. Замок не піддавався, а дверцята трималися, мов кришка старої скрині зі скарбами.

Єдиний спосіб підняти їх — ланцюги зі щогли. Та вони були міцно заплутані й укриті товстим шаром водоростей.

Я обстежив морське дно навколо корабля, сподіваючись знайти щось корисне. Але піщані простори мовчали, залишаючи мене сам на сам із відчаєм.

Тоді я звернув увагу на рештки корабля, намагаючись відчути його таємниці. Наче сама «Колумбіна» зберігала відповідь десь глибоко у своїх старих дерев’яних кістках.

Мій погляд зупинився на важких дубових дверях, що чорніли в тьмяному світлі, мов стражі давніх секретів.

Я відчував: за ними приховано щось важливе… і, можливо, небезпечне. Страх стискав груди, але думка про Морену надала мені сил.

Я підійшов ближче.

Рука лягла на холодну ручку. Я штовхнув двері — марно. Вони не зрушили з місця, ніби приросли до стін. Зібравши всі сили, я навалився на них. Глухий тріск, схожий на грім у глибинах, прорізав морську тишу.

— Річард! — почувся тривожний крик Морени.

— Не хвилюйся! Я впорався! Це двері капітанської каюти! — крикнув я, хоча сам не був певен у власній сміливості.

Темрява повільно розтікалася зсередини, мов густий туман, і водночас кликала й застерігала. Я зробив крок уперед і майже впав у зловісну глибину каюти.

Слабке світло пробивалося крізь маленьке віконце, кидаючи тьмяні відблиски на старі меблі, прикручені до підлоги. Здавалося, час застиг тут у мить загибелі корабля. Усюди лежали потьмянілі карти, потрощені пляшки, іржаві залізні предмети — свідки жорстокого морського життя.

Посеред кімнати стояла велика скриня, ніби чекала саме на мене. Я обережно підняв важку кришку — і завмер.

На дні лежав піратський кинджал.

Темний метал виблискував, мов живий. Держак був обвитий старим шкіряним канатом, а лезо прикрашали дивні візерунки, схожі на чорні водяні потоки. Коли я торкнувся холодного металу, в повітрі пролунало тихе, зловісне шепотіння:

Серце загуло, а кістки затремтіли. Магічна сила змусила мене підняти кинджал. Енергія, що йшла від нього, заповнила кожну клітину тіла.

Раптом усе навколо почало розпадатися. Моє тіло перестало слухатися, а кинджал тягнув мене в безодню.

— Знищ русалку! Знищ русалку! — лунало в голові.

Голоси стародавніх піратів зливалися в один, наказуючи мені коритися.

Та крізь темряву прорвався інший голос.

— Річард! Не піддавайся! Це я, Морена! — її слова були наче промінь світла.

Я озирнувся в бік голосу. На щоглі затонулого піратського корабля висіла велика залізна клітка, всередині якої була ув'язнена дівчинка-русалка. В її очах панувала відчайдушна тривога, і вона закликала мене, наче ластівка, що шукає порятунку серед бурі.

Я відчував, як магічний вплив кинджала тягне мене до неї. Чим ближче я наближався до клітки, тим голосніше лунав таємничий шепіт у моїй голові, а знайомий, лагідний голос Морени ставав все примарнішим, немов зникали останні відлуння вітру.

Моє тіло не слухалося мене.

Я підійшов до клітки, опинившись в обіймах невидимої сили.

— Ти сильний! Ти подолаєш магічну силу кинджала! Не здавайся, Річард! — прошептала вона, її слова лунали в моєму серці, немов закляття, що обіцяє порятунок.

Вона повторювала їх й повторювала…

Моя рука, що стискала кинджал, почала тремтіти й повільно підніматися, готова спрямувати лезо в клітку.

Серце клекотіло від внутрішньої боротьби, а свідомість розривалася між двома голосами: зловісним шепотом давніх піратів і сповненим надії покликом Морени.