Морена. Розділ 2

Я стояв на березі, спантеличено чухаючи потилицю, намагаючись збагнути, де ж у мені ховається ця краплина моря. Але всі роздуми раптово перервалися, коли щось великих розмірів почало рухатися у воді. Я примружився, намагаючись роздивитися, але істота то зникала, то з'являлася, немов грала в схованки. Я зайшов у море, щоб мати змогу роздивитися це створіння. Проте хвилі хитро відбивали сонячне світло так, що здавалося, наче вода вкрилася сіткою що сяє, яка вперто не давала мені побачити цю таємничу істоту. Я набрався сміливості й зайшов ще далі, хоча плавати я вмію, м'яко кажучи, не дуже. Те що було у воді, здавалось, грайливо ковзало в різні боки, як кошеня, що задирає хвіст і ховається під ковдру. Я вже думав повернутися на берег, коли раптом з води з’явилася… голова! Я аж підстрибнув від несподіванки. На мене дивилися величезні блакитні очі, які були настільки прозорими, що в них, здавалося, плескалася вода.

— Привіт! — радісно привіталася вона, мов старий друг, якого не бачив сто років.

— Е-е… Привіт? — прошепотів я, не знаючи, як правильно привітатися з... ким? Дівчинкою? Водяною? Може, дельфіном у маскуванні?

Я здивовано розглядав цю водяну істоту. То, дійсно, була дівчинка! Вона посміхнулася, і я помітив, що її зуби мерехтять, як дрібні перлини. Вся вона була неймовірною — з блідою, мов перламутровою, шкірою, що блищала під сонцем, і сріблястим волоссям, яке спадало на плечі, ніби різдвяна перука з мішури. «Різдвяна перука?!» — подумав я. Ну, точно, тепер буде святковий настрій.

— Мене звуть Морена, — дзвінкий приємний голосок розлетівся над морем.

— Я… Річард, — відповів я, намагаючись не виглядати цілковитим дурнем. — Як ти тут опинилася?

— Я живу тут, — вона зробила жест рукою, ніби вказуючи на всю величезну акваторію.

Від здивування у мене очі, мабуть, вилізли на лоба.


— У морі? Ти що, риба?

— Русалка, звісно! — засміялася вона.

— А ти що, думав, ми лише в мультиках існуємо?

Я ж перед тобою! Жива й справжня. Я вже почав міркувати, чи не перегрівся я на сонці, але Морена, здавалось, читала мої думки, бо нахилила голову і весело запитала:

— Сумніваєшся? Думаєш, я просто дівчинка? Ну-ну, дивись! — і в тут ж вона зникла під водою.

Мить по тому з гучним сплеском над водою з’явився великий сріблястий хвіст, що розбризкав воду на всі боки, як гігантська риба, що вирішила розважити глядачів.

Я завмер, не вірячи власним очам. Русалка! Справжня!

— Хм… Авжеж справжня! Ти ж мене бачиш? І я з тобою розмовляю. — Вона виринула з-під води й знову відповіла на мої думки.

— Оце так пригода! — подумав я, ледь втримуючись від того, щоб не викрикнути це вголос.

— Пригода? Ще і яка! — засміялася Морена, підморгуючи мені.

І тут до мене дійшло — вона, дійсно, читає мої думки! От халепа! Я тільки-но подумав щось, а вона вже наперед знає, що я збираюся сказати.

— Ноги мені не потрібні, — підморгнула вона. — Я ж мешкаю у воді, тому в мене є риб’ячий хвіст! Ось, дивись! — І миттєво зникла під водою.

За мить над водою з’явився величезний сріблястий хвіст, що розбризкав воду на всі боки, немов якийсь магічний фонтан. Я аж рота відкрив від подиву! Русалки — це не просто з казки, з мультиків чи книжок, вони справді існують!

— Поплили гратися! — радісно запропонувала Морена, роблячи переворот у воді.

— Е-е, я… не дуже добре плаваю, — чесно зізнався я, намагаючись не виглядати жалюгідно. — Ну, ще не навчився до кінця…

— Та не вигадуй! — весело вигукнула вона.

— Ти прекрасно плаваєш, просто ще не знаєш цього. У тебе всередині є дух моря, як і в мене! Ти сам — як море. Ну, давай, не вагайся!

Вона так переконливо це казала, що я почав сумніватися у своїх страхах. Хоча, чесно кажучи, було страшнувато.

Не хотів виглядати, як той, хто кричить «До-по-мо-о-жі-і-іть!» просто серед моря.

Але Морена не відступала і вмовляла мене, мов справжній тренер з плавання. Ну що ж, доведеться спробувати. І яке ж було моє здивування, коли я, дійсно, поплив! І не просто поплив, а досить впевнено й швидко.

— Пірнай за мною! Не бійся! — крикнула Морена, пірнаючи глибше.

— А як я дихатиму під водою?! Я ж не риба… Ой, вибач, я не мав на увазі тебе… — забелькотів я, червоніючи.

А Морена лише сміялася.

— У мене є ідея, — підморгнула вона. — Зараз усе буде.

Вона нахилилася до води та подула, створивши маленькі хвильки. Ті хвильки перетворилися на повітряні бульбашки, які стрибали по воді, немов бешкетні малюки. Одна бульбашка стала швидко збільшуватися, доки не перетворилася на величезну кульку, розміром з мою голову.

Вона підпливала до мене, мовби хотіла сказати: «Ну, давай, спробуй!»

— Одягай на голову! — вигукнула Морена.

— Одягати? Як це взагалі можливо? — здивувався я, розглядаючи повітряну кулю.

Морена лише усміхалася.

— Заплющ очі, пірни під бульбашку, уяви, що це твій скафандр, й випірни прямо у кульку! Все дуже просто. Давай! — вона підбадьорила мене, і я зрозумів, що іншого шляху немає.

Я зробив усе за її інструкцією, і — о диво! — коли відкрив очі, моя голова була всередині величезної повітряної бульбашки, в якій дихалося легко і приємно.

Ми пірнули в море. Я вже хотів сказати, що це щось неймовірне, як Морена знову подула на бульбашку, і раптом вона зникла. Я відчув прохолодну воду на обличчі, але при цьому все одно міг дихати під водою, наче я перетворився на підводного мешканця! Морена, сміючись, підморгнула мені:

— Тепер ти справжній морський хлопак!

Ми пірнули в справжні глибини моря, де на нас чекали неймовірні пригоди. Кольорові рибки кружляли навколо нас, немов танцювали в балеті, водорості грали нам мелодії, а десь у глибині морського царства миготіло світло, мов справжнє свято. Я швидко відчув себе не просто гостем моря, а його частиною — й, без сумніву, пригоди тільки починалися!