#разомдалеко

Життя буває жахливою падлюкою. Деколи здається, простягнеш руку і торкнешся коханої людини, як раптом розумієш, що вас розділяє прірва. Прірва в півсвіту, а то й у цілий світ.

Зої шалено хотілося доторкнутися до Кріса, обійняти його і вп’ятися в нього в пристрасному поцілунку. Відчути його міцні обійми, його сильні руки на своєму попереку, о, вже набагато нижче, наждачку щетини, що відростає, смак його губ і кави, яку він щойно випив, запах його лосьйону після гоління, змішаного з нотками мускусу та поту.

Лише один дотик, але й він залишався лише мрією, тому що Кріс зараз був далеко, за океаном, і до кінця служби йому залишалося ще чотири місяці, один тиждень і два дні. Вона рахувала їх в очікуванні майбутньої зустрічі, немовби відміряла життя, що залишилося до того, як вони зможуть бути разом.

А поки що їй залишалося тільки мріяти та будувати в голові плани, представляти можливі сцени з їхнього життя. Деколи вона захоплювалася і заходила у своїх фантазіях дуже далеко. Дуже далеко. А потім лежала, спустошена, на зім'ятих простирадлах, ще гостріше відчуваючи безжальну самотність і неможливість бути з тим, кого вона так любила.

Зої закурила чергову сигарету і сумно поглянула у сіре вікно, від якого гидко тягнуло вогкістю, холодом і дещо шопенівською меланхолією. Опалення поки не працювало, і в будинку було до огиди незатишно. Вона підтягла до себе ноги та сховала їх під товстим довгим вовняним светром. Помаранчевий із салатовим, він мав прикрашати безрадісні дні під час похмурих осінніх дощів. Але чомусь не тішив.

Жовто-сині в'язані гетри зовсім не пасували до светра, але Зої було начхати на це, поки вони зігрівають її. Чашка гарячої міцної кави з молоком і кленовим сиропом ненадовго зігріла, але чи то однієї чашки кави було занадто мало, чи занадто багато, тому що дрібний озноб пробігав по тілу, а настрій тримався трохи вище точки замерзання.

Тепло їй дарувало лише усвідомлення того, що сьогодні неділя, і у них із Крісом запланований відеодзвінок. Ніщо інше не змусило б її так рано вилізти з ліжка цим брудно-сірим вогким недільним ранком, але різниця у часі з Афганістаном диктувала свої умови.

Минулої неділі вона проспала після важкого виступу в «Червоному єдинорогу» суботнього вечора, і навіть не встигла привести себе до ладу, коли Кріс зателефонував. Зої розривалася між бажанням побачити його та поривом не відповідати на дзвінок, щоб він не бачив її такою.

Вона прикрила камеру, щоб Кріс не дивився на неї, заспану, пом'яту, зі слідами попливлого макіяжу, з останніх сил поспіхом змитого ввечері, розпатлану й одягнену у линялу футболку, що тимчасово замінює нещодавно звільнену нічну сорочку. Але змушена була здатися під натиском праведного обурення.

– Зі, – насупившись пробурчав Кріс, коли вона зняла з камери пошарпаний жовтий липкий папірець для нотаток, – Як ти не розумієш? Я люблю тебе, всю тебе, все, що стосується тебе. Я збираюся провести з тобою все життя, старіти разом з тобою, прокидаючись щоранку поряд з тобою, такою розпатланою, пом'ятою, такою красивою і повністю моєю. Якби я був поряд, я розцілував би тебе.

– Ой ні! – Відмахнулася вона, – Я ще не вмивалася і не чистила зуби!

– Ну і що? – Він байдуже знизав плечима. – Я теж.

– Правда?

– Ні, дурненька, у мене ж тут уже вечір, пам'ятаєш? – усміхнувся він.

– Не пам'ятаю. Мені дуже хочеться кави та курити, все, що я готова зараз пам'ятати, це те, як сильно мені тебе не вистачає, малий.

– Нічого, лишилося вже зовсім мало. Якихось чотири місяці, і я приїду до тебе.

– Чотири місяці, два тижні та два дні, – невесело уточнила Зої.

Вона нервово загасила сигарету об блюдце і втупилася у вікно, за яким струмені дощу знесилено стікали по склу, у сумному вальсі Сібеліуса змішуючись з мільйонами таких же безликих сльозинок у брудних калюжах, по яких ступали змоклі пішоходи.

За три дні дощ змив з вікон увесь бруд цього шаленого міста, але світліше від цього не стало, і сірі сутінки з ранку до вечора заповнювали крихітну халупу, яку Зої знімала на двох разом зі своєю тугою.

Чим менше залишалося до зустрічі, тим більше зростав страх у неї в душі. Вона боялася всього. Того, що Кріса можуть вбити. І цей страх не давав їй спати ночами. Те, що в них щось піде не так, і живе спілкування розчарує обох. Ні, звичайно, Кріс не міг її розчарувати, а ось вона... У собі Зої не була така впевнена. І цей страх підступненько шкрябав своїми гострими кігтиками десь у неї під ложечкою, скручуючи нутрощі в нервовому спазмі і зловтішно хихикаючи в тиші кімнати, що порушується лише гучним цоканням старого годинника, роздратованими гудками машин за вікном з ледь помітним відтінком Леді Гаги із сусідського телевізора.

Але найбільше Зої боялася, що їм із Крісом так і не судилося зустрітися і бути разом. Цей страх роз'їдав її серце зсередини, повільною іржею отруюючи її почуття і підмішуючи нудотну гіркоту в усі моменти радості від спілкування з коханим.

І справа не в тому, що вони ніколи в житті не зустрічалися, бо познайомилися випадково на музичному форумі вже коли Кріс служив в армії. І не в тому, що любов на віддаленні була пікантною романтикою, яку могли змити монотонні припливи та відливи використаних зім'ятих буднів.

Просто Зої намагалася бути чесною із самою собою і визнати, що вони з Крісом були персонажами зовсім різних історій, які не можуть мати спільного щасливого фіналу.

Її історія була про дівчину, що задихається від самотності посеред виру великого міста, де вона не може знайти себе і своє кохання. Її історія була про талановиту молоду балерину, якій тісно в закостенілих лещатах класичного балету, і яка кидає його заради мрії про власне шоу, про яскравий сучасний танець, зухвалий і динамічний, сповнений чуттєвості та експресії. Але у спробах реалізувати свої творчі прагнення вона ледве зводить кінці з кінцями, змушена танцювати за смішні гроші в крихітному театрі на околиці міста і, чого вже таїти, підробляти в не самому респектабельному клубі, танцюючи чуттєво та експресивно, але зовсім не те, про що мріяла.