1

День був похмурим. Кінець листопада нависав над головою важкими хмарами, сіяв потроху дрібним дощем, натякав сирістю та гірким запахом прілого листя на те, що зима вже на підході. 

Старенький Рендж Ровер стрибав по ухабах розбитої дороги. Наче і не асфальт там був, а суцільне каміння. Хоча… Після танків та БТРів від асфальту залишилися тільки спогади. 

Голова у Ірини боліла ще зранку. Каву-то вона випила, але щоб якось допомогло — ні. Головний біль продовжував посилюватись. До нього поступово додалася й нудота. Захитало. Взагалі-то вона нормально переносила поїздки, але сьогодні явно був не її день.

В машині було гучно, Андрій - водій - щось розповідав журналісту, який сидів поруч із ним, двоє інших, що були на задньому сидінні з Іриною, намагалися прочитати текст на планшеті і сперечалися. До всього цього додавалося ще авторадіо. Заграла нова мелодія, один з сусідів Ірини по сидінню підвів голову - “Oh, I love this one! Turn it up!” (О, це моя улюблена, зроби гучніше).

Ну звісно, тільки цього не вистачало. Мелодія була з важкими басами, і голова Ірини, здається, пульсувала разом із ритмом. До горла підкотив гіркий клубок. 

Та блін… Ні, все, не можу більше…. Що ж так погано…

Вона смикнула за плече водія.

— Андрій…  Андрій, зроби ласку, зупинись.
— Що таке, Іра? Ти розумієш, що ця дорога небезпечна?
— Розумію, але мене знудить зараз просто тут. Зупинись, кажу.
— Потерпи ще трохи. О, там посадка, бачиш, попереду. Зараз доїдемо. Іра, тримайся, я тобі кажу, ну не можна тут.
— Гаразд. Гаразд. Давай швидше.

Коли машина зупинилася, Ірина ледь не випала з неї. Ноги тремтіли, руки не слухалися, але не тут же. Якимось дивом вона таки добігла до кущів. Там її вирвало. 

Фууууу.... Трохи відпустило. 

У роті було гидко.

От дура, хоч би воду з собою взяла… Ну що тепер… 

На межі слуху почулося щось дивне. В першу мить Ірині здалося, що то просто їй примарилося. Але ні… Звук наростав, ставав все більш впізнаваним… Дрон! 

Далеко… не тут… 

Вона завмерла, прислухаючись. Ні, не сюди, віддаляється… 

Раптом до далекого гулу додався новий, набагато ближчий. І звук був іншим… Ще один?!

Вона розвернулася, звідки й сили взялися, кинулася до машини. 

— Хлопці, дрон! Дрон! Тікайте! 

Було пізно. Пізно для всього. Вони не чули. А дрон вже був надто близько.

Клята деренчалка підлетіла вже зовсім близько. А потім на повному ходу врізалася в машину. Спалах. 

*****

Перше, що відчула Ірина - мерзенний тонкий дзвін. Здається, дзвеніло й гуло просто в голові. Темрява поволі розсіювалась, але погляд не фокусувався, все пливло. 

Що відбулося? Що взагалі, до біса, відбулося?

Вона вчепилася в стовбур, із зусиллям здійнялась на ноги. 

Машина. Де машина? 

Тут вона побачила полум'я. Темне, димне полум'я, яке здіймалося над старою автівкою. Нерухомі силуети всередині. Живі люди так сидіти не будуть. Живі… не будуть…

То вони що, всі? Вони всі? 

До горла знову підкотила гіркота. Було б чим, знудило б ще раз. Вітер повернув, жбурнув в обличчя пригорщу мокрого листя і дим. Дим із страшним солодким запахом. Запахом згорілої плоті.

Ірина впала на коліна. Стислася в клубочок, закрилася руками. Не чути, не слухати, не відчувати, не бачити, ні, ні, тільки не це. 

Як же так?

Вона потім ніколи не могла пригадати, скільки просиділа під тим деревом. Час зник. 

Вона не була непритомна, ні. Тільки в голові пусто. 

Як так могло статися? От вони їхали, всі живі, всі здорові. Ця дурна музика… Не менш дурні жарти Андрія, що був за водія й перекладача з англійської. Ті журналісти, які смикали її, майже кожну хвилину: Що це? Що це? А чому тут так? Та тому що так, блін, придурки, війна у нас. Війна, розумієте? Це не ваші приглажені луки і садочки. Це Донбас. 

Вони всі були живі. А тепер уже ні. Вона залишилася сама. Нікого поруч. До Краматорська біс його знає, скільки кілометрів. І як? Як туди дістатися? Боже, говорила ж мама: Не їдь, Ірочка, не їдь. Нащо тобі оті поїздки, сиди вдома. 

Треба було маму слухати.

Вона нарешті підняла голову, змусила себе розігнутися, встати. Ноги були ватні. Встала тільки тому, що чіплялася за дерево. 

Треба йти. Треба, Іро, чуєш? Треба йти. Ніхто тобі не допоможе. Сама. 

Перші кроки давалися складно. Вона чомусь погано бачила. Не так, як завжди, коли треба щось було мілке розібрати і вона вдягала окуляри. Ні. Все пливло. Чомусь більше зліва. Наче... наче забули в фотоапараті різкість навести. Там було все таке розпливчасте, рухливе… Це дуже заважало. Але от дивно, голова боліти перестала. З переляку, чи що? 

Крок. Ще один. Ще. Від дерева до дерева. Вона перечепилася, впала. Встала. Знов тільки вчепившись в дерево. Ще крок. Ще. Потроху вирівнялася, стало йти простіше, більш рівно, більш впевнено, але дуже повільно. Куди? Вона й сама не знала. Вздовж дороги. В тому напрямку, з якого вони приїхали.

З неба почало накрапувати. Хмари, здається, насунулися ще нижче і давили ще важче. Такої безнадії Іра давно не відчувала, та що там давно — ніколи такого не було. Завжди було діло, яке можна було зробити. Завжди був хтось, до кого можна було звернутися по допомогу. Та просто хтось був, навіть якщо не поруч… Вона ніколи не залишалася настільки самотньою, як тут. Наче... наче на цій планеті більше нікого не було. Пустота, сірі хмари, брудна дорога під ногами, розбитий асфальт. 

Іти. Іти. Іти.

Вона натягнула на голову капюшон куртки. Нарешті згадала, дурепа, волосся вже мокре від цієї мряки. Було холодно. Так холодно. Наче ця сіра порожнеча витягувала з неї тепло разом з життям. Вона сунула руки в кишені. Що там? О, рукавички. Ну хоч так. Одягнула. Толку з них, правда… Шкіряні, тонкі, красиві. Тільки вона минулого тижня купила новенькі. Шалені гроші віддала. А тепер... що тепер? Краще б рукавиці батькові взяла, ті, які він на зимову рибалку бере. Але що робити? Як є…