РАЗОМ ДО КІНЦЯ

Планета Арронс нині була світом, роздертий надвоє не богами, а ненавистю. З одного боку тут мешкали клани людей, що покладалися на сталь, дисципліну та уламки давньої магії, вплетеної у їхні артефакти. З іншого – клани перевертнів, діти дикої природи, що володіли магією тіла, перетворення та первісних інстинктів. Віками вони воювали, і їхня ворожнеча стала такою ж частиною Арронса, як дихання його лісів чи звуки добре захищених міст.

Перший Стовп, якому вони підпорядковувалися, був не всесильним. Стримувати агресивні сутички кланів ставало дедалі важче, а його армія ж складалася із тих же людей та перевертнів. Він бачив, як взаємна ненависть кланів повільно вбиває їхню планету.

І загроза вже прийшла! Примарна, жахлива і ненаситна, вона з’явилася нізвідки, і люди назвали її Життєпожирачем.

Ця істота не розрізняла людей і перевертнів, адже бачила лише життя, яке можна поглинути. Коли звіти про зниклих воїнів та звірів почали надходити з обох сторін, Перший Стовп зрозумів, що час настав, склад було рятувати життя на планеті.

І Перший Стовп викликав до себе двох найлютіших ворогів: Келлішта, вождя людського Клану Вогняних, та Дерттора, верховного вожака Клану Пазурів. Його наказ був коротким: "Або ви об'єднаєтесь, або загиньте, третього не дано. Тоді й загине життя на Арронсі. Стримати Життєпожирач не зможе ніхто".

І ось вони стояли на узліссі Чорного лісу, де востаннє бачили сліди потвори.

Вони потисли один одному руки, і союз було укладено і остаточно підтверджено. Келлішт підозріло глянув на Дерттора. Дерттор іронічно й недовірливо глипнув на Келлішта, адже укладений договір не був перешкодою для особистих антипатій.

— Де ти бачив його востаннє? — спитав Келлішт, поправляючи двуручник за спиною. Розмовляти з запеклим ворогом було дивно й незатишно, бо весь час здавалося, що той зараз вищирить свої ікла, випустить пазурі й кинеться йому перегризати горло. Очевидно, й Дерттор остерігався Келлішта, скошував увесь час очі на його захисний артефакт на грудях, відчував, сволота, загрозу.

Але двоє давніх неприятелів, людина й перевертень, мусили об'єднатися й укласти союз проти їхнього спільного ворога, Життєпожирача, який узявся на планеті нізвідки, але вже вбив купу воїнів у загонах Келлішта й загриз кільканадцять перевертнів Дерттора.

Рішення про співпрацю далися представникам двох ворогуючих кланів нелегко. Але останньою краплею для його прийняття був наказ самого Першого Стовпа, який особисто запросив на аудієнцію обох вожаків і наказав забути суперечки й оголосити перемир'я на час полювання на Життєпожирача.

— Кажуть, ховається в Чорному лісі. Але мої хлопці його не чують, — скривився Дерттор. — Я сам особисто шукав, усі явні й приховані стежки перевірив. Немає. Але вчора на галявині знайшли залишки чергової жертви.

Дерттор зморщився від неприємних спогадів, пригадуючи, як перетворився на вовка, винюхував та вишукував, а потім наткнувся на ще свіжий труп. Життєпожирач неначе сміявся над ним, ходив поруч, але верховний перевертень його не відчув ні на мить. Це був виклик не лише йому як голові клану перевертнів, але й як звіру досвідченому й майже непереможному. Дерттор добре це усвідомлював.

— Та ясно, що в лісі, — хитнув головою Келлішт, бо наказав своїм воїнам оточити ліс з усіх боків. Він був не дуже великий, прилягав до невеликого поселення, де розмістилися зараз табори обох вожаків. — У якому саме місці?

— Тут, на галявині, було знайдено останню жертву, — озвався Дерттор, показуючи на дерева та кущі праворуч.

Келлішт кивнув, дістав із кишені магічний манок і повідомив:

— Цілий день маги робили. Лише один свист зробити можна. І прийде. Не схиб, Дертторе. Де твої? Ця тварюка, якщо набереться сили, варта цілої армії. Ти ж розумієш: якщо ми зараз його не зупинимо, він стане ще сильнішим і просто зітре з лиця землі і твоїх, і моїх.

— Ми готові, — кивнув перевертень.

Якраз це він добре розумів. Читав літописи. Було таке вже на їхній планеті тисячу років тому: приходив Життєпожирач, і загинули майже всі люди та перевертні. Лише об'єднавшись, змогли прогнати цю потороч. Правду кажуть, що історія рухається по колу. Знову нащадки давніх мужніх предків мусять об'єднатися, хоч як цього не хочеться робити. Але вожаки кланів недарма ними стали, бо є такі ситуації, коли гордість, ворожнечу і ненависть слід забути, коли ворог спільний і смертоносний.

Келлішт кивнув, дістав меч із піхов, стиснув міцно, а потім приклав магічний манок до губ і сильно дунув. Пролунав пронизливий і неприємний звук. Здавалося, заполонив простір навколо іскрами, поширився все далі й далі, зазираючи в найпотаємніші куточки Чорного лісу. Але і через п'ять, і через десять хвилин нічого не відбулося. Чоловіки стояли напружено й чекали.

Повітря навколо раптом стало сіре, ніби сповнене димом, що заважав добре розгледіти того, хто насувався з лісу. Трава під його невидимими кроками в’янула, перетворюючись на попіл. Це не був дим – це було саме життя, висмоктане з довкілля. Крізь сірі й каламутні пасма можна було все-таки розгледіти високу постать з обличчям, затягнутим чорнотою. Це була суцільна порожнеча, вир, що втягував у себе світло. Життєпожирач все-таки з'явився. І якщо б вони зволікали ще довше і він отримав очі та рот, було б пізно.

Настала мить бою. Саме на цій планеті, Арронсі, збереглася особлива магія, тому тут жили люди та перевертні, що билися і магією, і мечами. І зараз ці сили мали зіткнутися з ворогом, що був у стократ сильнішим.