Повний текст

ҐРАЖДА

Та ошатна й дещо похмура будівля на горі виникла несподівано, наче виринула із густого пасма туману. Вона нібито проявилася на фотоплівці під дією хімічних сполук: ось її не було – усе було блідим та безбарвним, а вже наступної миті, ніби за помахом чарівного патичка, ледь помітні обриси великої дерев’яної споруди майже миттєво набрали чепурних форм та яскравих барв.

– Що то за будинок? – запитав Платон Єфремов, уважно вдивляючись у хоромину.

Питання було адресоване його товаришу – місцевому «рішалі» Дмитру Юську, на прізвисько «Щелепа». Власне, Юсько був не стільки «товаришем», скільки підлеглим, якому доручили контролювати місцевий офіційний бізнес і «дахувати» бізнес неофіційний. Він знав тут усе й усіх, вирішував цілу купу спірних питань, регулював суперечки, залагоджував конфлікти і взагалі – був вельми важливою людиною. Для Єфремова – козирного бандита зі столиці – така людина у регіоні була на вагу золота. То був ніби відкупник мита у давнину: сплативши одного разу за право збору, він сам встановлював правила і розцінки, що часом значно перевищували офіційно затверджені. Управи на такого митаря-упиря не було, адже він був фактично уповноваженою особою з певними правами та захистом влади. То були «очі та вуха» столиці у регіоні. А за потреби – і міцні кулаки або короткі стволи.

– Де? – озвався Юсько.

– Та оно – на горі! – Платон вказав волохатим пальцем у обриси дому, що височів на горі, яскраво вирізняючись на тлі рясного снігу.

Щелепа уважно поглянув у вікно автівки і його обличчя умить перекривила невдоволена гримаса.

– А-а! Таке собі, – промурмотів він під носа, ніби не бажаючи розвивати тему.

– Що означає «таке собі»? – Платон уважно дивився на товариша.

– То стара гуцульська ґражда. Там ніхто не живе, бо про неї ходить дурна слава.

– Дурна слава? – перепитав Платон, з цікавістю придивляючись до будівлі.

– Ну так. Проклята ґражда. Кажуть, що там привиди живуть. Людей лякають. Тож, хто б не купив той будинок, дуже швидко звідти тікає. Навіть гроші не повертає, уважаючи за краще усе забути.

Єфремов лише здивовано пхекнув. Він вже давно вийшов з того дитячого віку, коли вірять у різних бабайок чи криваву руку зі штори. Та й життя ще ген-ген коли навчило його, що найбільше треба боятися людей – таких як він сам, бо можуть і ножа дати, і битою голову розвалити або ж просто закласти бомбу під кузов авта. Проте Щелепа говорив серйозно, вигляд мав похмурий та й по всьому вчувалося його не бажання торкатися цієї теми.

– Ще кажуть, що там десь у дворі колишній власник скарби сховав. Перед тим як втекти. Планував повернутися. Бо за життя був вельми заможний. Але не склалося, тож воно так і лежить. Проте я у те теж не дуже вірю.

Згадка про сховані скарби неабияк зацікавила Єфремова. Він змалечку полюбляв такі історії, мріяв і сам знайти колись золото та діаманти. Особливо захопився цим відтоді, як ще школярем прочитав «Графа Монте-Крісто». Твір так полонив Платона своєю щасливою кінцівкою, що мимоволі вплинув на усе його життя. Криваві розбірки, насилля, в’язниця, негаразди із законом не лякали Платона. Підсвідомо він вірив, що, знайшовши одного разу свої власні скарби, неодмінно потоне у розкошах. Залишок свого життя питиме дорогі вина, купуватиме яких сам схоче жінок, їздитиме на найкращих автівках, літатиме на власних літаках, впливатиме на політику своєї країни, та й взагалі крутитиме усіх на прутні як пропелер. Адже, як відомо, за вкрадену у магазині хлібину дають строк, а за вкрадений мільйон тобі нічого не буде.

– А зараз хто її власник? – поцікавився Платон, поволі занурюючись у глибокі роздуми.

– Та хто ж? Місцева громада. Колись вона належала одному польському паничу. І коли той у сорок третім тікав на Захід, аби не опинитися під совєтами, то написав дарчу на будинок місцевій громаді. Офіційно, з усіма належними печатками та підписами. Тож після отримання Україною незалежності, громада і витягнула на Світ Божий той заповіт-дарчу. І все – жоден суд не спромігся передати права на будівлю третім особам. А бажаючих було достобіса. Відтоді місцева громада намагається ту ґражду продати.

– То шо – там і справді привиди живуть? – скептично усміхнувся Платон.

– Не знаю. Я ніц не видів. Кажуть люде, що живуть, а що воно там і як, лише Бог святий знає.

– Нумо, Хведько, завертай у той бік! Хочу особисто поглянути на те диво людських рук.

Водій Федір Маренич – золотозубий молодик з перебитим носом, одразу ж заходився виконувати наказ шефа. Тож вже за десять хвилин їхній чорний «BMW-XM» вже хвацько заїжджав у велике селище, що розкинулося на горі.

А подивитися тут дійсно було на що. Велика нова школа, над якою майорів український Державний Прапор. Неподалік стояв такий само новий дитячий садок, стіни якого було обмальовані величезними картинами-панно. З іншого боку школи стояла ошатна будівля місцевої бібліотеки. А посеред селища, відсвічуючи промені сонця золотими банями, громадилася велика кам’яна церква. Усе селище дихало новизною, розкішшю, заможністю. Дороги були застелені новеньким асфальтом, скрізь облаштовані клумби, стояли різьблені лави з можливістю безкоштовної підзарядки ґаджетів, стовпи з ліхтарями на сонячних батареях. Подвір’я місцевих гуцулів блищали чистотою, а довколишні будинки так і випромінювали ауру затишного домашнього вогнища. Попри зимову погоду, все було почищено і прибрано, ніби чекали на приїзд гаранта Конституції.