Ня

Мати запропонувала вести щось на зразок  колективного щоденника, в який мі всі разом будемо записувати найважніші події, а мати все це записувати в хронічній послідовності в єдину історію. Мене попросили написати вступ, то ж я його пишу. 

 Звісно, Помаранчева до всієї цієї затії поставилася з характерним для неї ентузіазмом. Та чомусь відмовилась приймати участь в написанні першої історії, пояснюючи це тим що:

— Це як в книжці з загадками відгадки писати догори дригом.  

Робить із себе міс Загадковість… Та все ж вона настояла на тому що саме вона назву вибере до цієї історії. Я не проти, я вже знаю яка ця назва буде. Як завжди влучно, але занадто пафосно. Тож в той день… 

…В мене вкрали мої інструменти…

… почався з того як я як завжди попрямувала до їдальні, щоб приготувати їжу для мого сина. Як завжди я сподівалася побачити там повний безлад. Давно вже знала, що на кухні хтось живе, але на подив цього разу нічого не диміло і все лежало там де воно повинно було…

… В той день ми з моїм братом вийшли на двір садити нарциси. Мені вже декілько днів різало очі те який він порожній, лише трава та ці стіни колючої троянди. Насправді, нарциси не дуже мені подобаються, але знайшли ми лише їх тому пускай буде хоч щось, лишь б не пусто. 

Все шло начебто добре, але мій брат був надто стривожений. Весь час на щось озирався. Врешті решт мені це набридло та все ж я піклуюся про свого брата, тому спитала в нього:  

— Брате, з тобою все добре?

— Ти нічого не чула?.. — про хрипів у відповідь Синій 

 …Поки мати готувала їжу я пішов до спортзалу. Перше, що я помітив — це відсутність відсутність великої сітки під стелею. Друге, відсутність сітки на баскетбольних корзинах. Третє, відсутність сітки для волейболу. 

Я зайшов в підсобку взяти інвентар. Всі скалки, мотузки, канати, степи пропали. Кому скільки потрібно було?

Я знаю! Великому павуку-інваліду!

Коли я вийшов з інвентарем в зал, не пам'ятаю, що саме брав, помітив, що великі кущі троянди за вікном якось дивно тремтять. Мене це звісно зацікавило і я підійшов до вікна, щоб побачити що ж там коїться. Але як тільки я зробив декілька кроків до вікна дивне тремтіння припинилося. Та від цього я не засолился и вирішив відкрити вікно і вигукнути:

— Тут хтось є?

— Нікого! — відповів чийсь пискливий голос и одразу той-якого-нема, судячи по звукам. втік... 

… Ми з братом почули голос цієї маленької бомби. Звісно ж ми туди не пішли!...

… Я з Сонечком прокинулись доволі пізно, мабуть навіть пізніше звичайного. Поснідали доволі нездоровою їжею по міркам мати і я хотіла поексперементувати над зачіскою Сонечка, бо тоді був шостий день неділі. 

Та коли я заглянула в ту саму коробку для шостого дня, все так змішано, ніби туди залізла якась мала дитина.  Тож замість того щоб насолоджуватися шостим днем неділі, розбирала разом з Сонечком весь той безлад. 

Як тут задзвеніла тревога. Сонечка трохи запаніковала, а я спокійно встала, взяла коробку шостого дня, ще кілька дрібниць і вийшла разом з Сонечком на вулицю. 

Перше, що я побачила це не полум'я, а дитину років тринадцяти. Вона кричала і бігала навкруги намагаючись тушити полум'я на руці. Я спіймала її, повалила і прокатила по землі.  

— Любонько, кто ті і що з тобою сталося? — спитала я її струшуючи з її короткого волосся землю і траву. 

— Ось яке ім'я даси, тим і буду. — поки вона це говорила, махала своїм вказівним пальцем так, ніби повчала мене — А що сталося… — протягнула вона — Ти мені спочатку ім'я дай.

Сонечко потрясла мене за плече і показала на чорний дим. Я одразу зрозуміла чому ця дівчинка спочатку попросила мене ім'я їй дати. 

— Добре — зіткхнула я. Глянула на її волосся — будешь Помаранчевою, тобі підходить. 

— Я підпалила троянди — вона так жваво це сказала, що стало якось не по собі. Помаранчева вскочила — Пішли! Засталося лише пятеро... 

Мати закінчила читати:

— Ну як вам? 

— Дуже добре — коротко прокоментерувал твір Голубий и відразу схилил голову над якимось своим виробом. Маленьким інструментом він вирізав маленьки деталі дерев'яної фігурки. Здавалося, що він зник с цього світу, да і для усіх інших це так і було, крім Червоного. Він уважно спостерігав за діями хлопця, хоча і сидів доволі далеко.  

— Чому кінець такий скомканий? — спитала Зеленка — А як же розповісти про те як ми на вулиці зустрілися всі? 

— Тобі не лінь про це писати ось і пиши. Та як я бачу не тільки мені було лінь, так? 

— Не сперечайтесь діточки, серед всіх закінчень закінчення Фіалки було найвлучнішим — мати промовчала про те, що частина де вони всі сходилися у Зеленки надто Помаранчевоненавистна. Червоний і Голубий чомусь не хотіли це писати. А Сонечко до останнього ухилялася, доки не принесла повість повну брехні. З Помаранчевою і Фіалкою все ясно. А Синій відмовився тому, що: "Моя сестра достатньо написала". Мати вже хотіла самотужки написати про це, але глянувши на останні слова передумала. Слова Помаранчевої, хочь и написані чужою рукою, були найдоречнішими. 

— Помаранчева, а тепер поясни мені що за Павук-інвалід? — дуже різко спитала Фіалка, майже гаркнула —  Ти ж говорила, що не будеш втручатися. 

— Я і не вручалась, — підняла дівчинка вказівний палець вверх — це вважай коментарі. Ось як перекладічі роблять… — як перекладачі роблять вона не знала, тому тут її відповідь здулася, та все ж її ентузіазм від цього не зник — Ось і я зробила. 

— У перекладачів це назівается виноскою. Це не робиться всередині тексту. 

— Ти не розумієш, це інше! 

Фіалці тільки і зоставалося, що нервно посмокнуваті бутель з водою. Вона попросила в мами текст і швидко пробіглася очима по ньому. Вода пішла в карман байкерської куртки, а на лиці зєявилась посмішка: 

— Зеленка, я розумію твою ненависть до неї, але що тобі зробила ручка? Це лише перший запис, а я вже чую як побратими ручки риють для неї і для себе яму. В нас так ручок не вистачить: половина втече, а друга половина вмре.