Глава 5: Ядро (продовження)

Вузькі сходи вивели Ліку в залу, яка не була залом, стіною чи кімнатою — це була сама сутність.
Перед нею стояла величезна фігура — Ґравар.
Він не був просто тінню чи монстром — це був концентрат провини, мовчання і зради. Його тіло тріщало, як кора зламаного дерева, очі — чорні безодні, що поглинали світло. З грудей виривалась холодна пустота, що тягла все донизу.
— Ти прийшла далеко, — голос Ґравара був мов шепіт, що огортав. — Але чи готова ти дивитись у власну душу?
Ліка відчула, як всередині щось стискається. Не страх — болісне усвідомлення.
Ґравар почав розповідати, і голос його був як голос усіх, хто коли-небудь зрадив себе:
— Я народився в той момент, коли перша людина обманула саму себе. Коли вона вибрала тінь замість світла, мовчання замість правди.
— Я — не караючий демон. Я — суддя без суду. Я — твоя провина і твоя тиша.
Зал почав змінюватися. Образи почали виринати з темряви — сцени зрад, страхів, покинутих надій.
— Ти вважаєш, що можеш втекти? Але я — частина тебе. І поки ти не зізнаєшся, я не відпущу.
Ліка відчула, як темрява тягне її вниз. Вона впала на коліна.
— Я не здамся, — шепотіла вона собі.
Звідкись у глибині почав з’являтися слабкий промінь світла — спогади, любов, сила, які вона знехтувала раніше.
Вона піднялася, і в її очах з’явився вогонь.
— Якщо ти — моя провина, тоді я приймаю тебе. Але я не дозволю тобі керувати мною.
Ґравар огризнувся, простір навколо почав трясти.
— Прийми себе — і ти станеш вільною.
Усередині Ліки почалася війна.
З одного боку — темрява, яка хотіла її поглинути.
З іншого — світло, яке мало силу розірвати ланцюги.
Вона бачила всі свої помилки — зраду Марка, мовчання, страх.
Але тепер знала: вона може змінити все.
Ліка зібрала всю силу волі і зробила крок уперед.
— Я приймаю тебе, Ґраваре. Не як ворога. А як частину себе.
Порожнеча перед нею здригнулася. Очі Ґравара на мить потемніли — а тоді засяяли яскравим світлом.
Він не зник. Він став меншим.
— Це початок, — промовив він тихо.
Ліка відчула, як світ навколо почав повільно світлішати.
— Тепер — вперед. — сказала Сіра, що з’явилась поруч. — Попереду — шлях додому. Але це буде іще важче.
Вони пішли сходами вгору.
За дверима — вже не було темряви.
Але тиша мала свою ціну...