Глава 4: Глибше

Сіра мовчки стояла позаду. А перед Лікою — двері з написом, що ніби пульсував у повітрі:

ТИХІ

Табличка здавалася вирізаною не з дерева, а з крику. Вона вже бачила ці двері у снах. Тепер вони стояли перед нею в реальності. І були відкриті.

— За ними — не Ґравар. За ними — ти, — сказала Сіра. — Але в момент, коли ти перестала бути собою.

— Я готова, — прошепотіла Ліка. І зробила крок.

Дзеркальна зала
Тиша обійняла її, як морозна вода. Вона йшла по підлозі, яка ніби складалась із відображень. У кожному — сцени з її минулого. Кожен крок — згадка.

Вікно школи. Артем усміхається, показує презентацію.

Темний коридор гуртожитку. Хтось плаче за дверима.

Кімната, де вона видаляла повідомлення, не наважившись сказати правду.

У центрі зали стояло її відображення. Але не дзеркальне — а справжнє. Молодша версія Ліки. Та, що ще не зрадила себе. І за її спиною — рука. Сіра. Бетонна. Важка.
Рука торкнулась плеча — і дівчина розсипалась у чорний пил.
Ліка хотіла закричати — але не змогла. Її рот відкрився, але звук… не вийшов.
І тоді почувся голос.
Не чужий. Її. Але повернутий, як ехо в могилі.
— "Ти мовчала. Ти знала. І тепер — ти впадеш."
Зала затремтіла. Тріщини пішли по підлозі. Простір розірвався — і Ліка провалилась у темряву.
Вона стояла серед мертвого міста. Тиша була щільною, мов бетон. На вулицях не було людей. Лише… платформа з написом:
"Станція Провалів. Кожен вагон — спогад."
До платформи під’їхав поїзд. Скляні вагони. У вікнах — її обличчя. Усіх версій себе: щаслива, зла, байдужа, зламана. І кожна — мовчить.
— Сідай, — пролунав голос. Перед нею стояв чоловік у капелюсі. Без очей. — Квиток вже оплачений. Твоєю правдою.
Вона взяла його. На звороті — напис:
"Вагон: 0. Спогад, якого ти боялась найбільше."
Двері зачиняються. І раптом простір викривлюється — стіни вагона розтікаються, як вода. Вона вже в класній кімнаті.
Там сидить Артем.
— Привіт, Ліко, — каже він.
— Привіт… — її голос дрижить.
— Ти пам’ятаєш?
Він встає. Підходить. Обіймає її. А тоді… шепоче:
— "Ти знала. Але промовчала."
Його очі зникають. Обличчя перетворюється на порожнечу. Все тіло розсипається в попіл, що зависає в повітрі.
Поїзд зникає.
Вона стоїть по коліна в чорній воді. Над нею — лише темрява. У воді — її відображення. Але не таке, як зараз.
Старе. Виснажене. Очі — порожні.

— "Це ти, якою станеш. Якщо не згадаєш, ким була," — каже голос.

Перед нею — двері. Вони розчиняються. І з них виходить… вона сама.

Але з очима Ґравара. З його тінню. Його голосом.
Це її тіньова версія.

Вони стоять одне навпроти одного. Справжня Ліка і Тінь.
І обидві говорять одночасно:

— "Тільки одна з нас може залишитись."

Тінь простягає руку.
— Прийми мене. І все закінчиться.
— А якщо ні?

— Ти побачиш усе. І більше ніколи не заснеш.

Ліка опускає погляд. Але потім — згадує. Обличчя Артема. Порожнечу Марка. Погляд Леоніда. І ті, що лишились.

— Я не мовчатиму. Навіть у цій тиші.

І вона хапає уламок дзеркала — врізає його собі в долоню. І каже:

— Я відчуваю. Я жива. І я пам’ятаю.

Тінь завмирає.

— "Тоді ти зайдеш глибше…"

Тиша вибухає. Простір руйнується. Вода піднімається. Кімната падає. Але Ліка не боїться.
Вона йде далі.
Темрява стихає.
На дні — сходи.
Вона йде ними вниз.
І кожен крок — це новий спогад, який вона більше не хоче ховати.