Глава 4: Двері

Старий технікум стояв на краю міста, де вже ніхто не будував нічого нового. Ні дороги, ні світла. Земля навколо була потріскана, вкрита сіллю та іржею. Як ніби тут довго падали дощі, але не з неба — а знизу.

Ліка стояла біля воріт, що були відчинені навстіж. Вітер не рухав їх. Тут не було вітру взагалі.

Вона увійшла.

Всередині технікум здавався більшим, ніж ззовні. Стіни чорніли, але не від бруду — від того, що в них наче щось в’їлося. Плитка тріскалась під ногами, а лампи на стелі… висіли вниз головою.

Коридори тягнулися під кутом. Ліка відчувала, що гравітація тут зраджує реальність. Наче все хотіло втягнути її всередину.

Раптом — скрип.
З-за повороту вийшла дівчина.

У неї було біле волосся, сірі очі й бинт на одній нозі. В руках — лялька без обличчя. На шиї — медальйон, в якому не було нічого.

— Ти — Ліка, — сказала вона. — Я тебе бачила. В сні Леоніда. В спогаді Марка. Ти маєш бути останньою.

— Ти — Сіра?

— Я — уламок. Ті, хто заговорили, але не встигли втекти.

— Ти… також бачила його?

— Я жила в ньому. Рік. Може, два. Не знаю. Час там падає, як сніг — назад.

Сіра взяла її за руку. Холодна шкіра. Вона провела Ліку вглиб технікуму. Повз аудиторії, де парти були прибиті до стелі. Повз стіну, на якій — замість графіті — були імена, викарбувані зсередини. Як ніби хтось намагався вибратися назовні.

Вони дійшли до дверей.
Тих самих. Високих, дерев’яних, із тріщинами. Над ними — табличка, виведена ніби криком:
"ТИХІ"

— За ними — він? — спитала Ліка.

— За ними — те, що він лишає. Кімната тиші. Дзеркальна пастка. Якщо зайдеш — ти або забудеш усе… або згадаєш усе, чого не хочеш.

— А ти заходила?

Сіра мовчала. Потім прошепотіла:

— Я — не виходила.

 Ліка вдихнула.
— Я хочу пам’ятати.

— Тоді заходь. Але пам’ятай: там усе, що ти намагалась сховати. Він не говорить. Він покаже тобі тебе.

Вона відкрила двері.

Усередині була дзеркальна зала. Без кутів. Без світла. Але видно все.
На підлозі — спогади, мов бліді обриси:

Плакат на шкільній стіні, коли Артем виступав.

Той момент, коли Марк опустив очі й збрехав.

Дзвінок, який вона не наважилась зробити.

Вона йшла по цій тиші, наче по власній пам’яті.
І тоді побачила себе.

Дитяча версія — стоїть і тримає в руці іграшку. А за спиною — рука. Сіра, з пальцями, мов бетонні гачки. Вона торкнулась плеча дівчинки. І маленька Ліка… зникла.

— Тепер твоя черга, — пролунав голос.

Він не був гучним. Він не лунко звучав. Він докочувався, як важка тінь. І в ньому — її ж інтонація. Як у дзеркалі, що говорить.

Ґравар був тут. Але не в тілі. Він — у тиші. У кожній сцені, де вона мовчала. У кожному “потім”. У кожному “не скажу”.

І тепер він збирав її.

Вона впала на коліна.
— Я не мовчу. — прошепотіла. — Я бачу. Я пам’ятаю.

Тиша здригнулась. Усі дзеркала розтріскались. Із кожного — вирвалась пара: образи, крики, шматки голосів. Вона кричала — вперше. Не від страху, а з бажання вижити, вирватись.

І з тіні за її спиною знову простяглась рука.

Але тепер — не до неї.
Вона вхопила уламок дзеркала…
…і розвернулась.

Останній кадр: зала порожня. Сіра входить туди пізніше.
На підлозі — уламки дзеркал.
А на одній стіні — відбиток руки, ніби хтось таки торкнувся Ґравара… і не зник.