Глава 3: Ті, хто залишився

Ліка сиділа у кав’ярні, яка ніколи не була особливою, але сьогодні здавалася фальшивою. Звук кавомашини лунко відбивався у голові, наче кожен механічний рух був вирваний з чужого світу. За вікном мружилося похмуре місто. Люди рухались, як завжди, але всі — надто швидко, надто тихо, надто… стерильно.

Вона дивилась на столик біля вікна, де колись сидів Артем. Він завжди обирав це місце — зліва, спиною до стіни, з можливістю спостерігати. Але сьогодні — стілець був порожнім. І ніхто не сідав на нього. Ніби місто знало: це місце заброньоване мовчанням.

Ліка знову глянула в блокнот, що лежав перед нею. У ньому — список імен. Люди, які зникли. Яких вона пам’ятає. А інші — ні.
Марк.
Артем.
Даша із сусідньої групи, яка зникла перед сесією.
Декан кафедри, який, як виявилося, "ніколи не існував".

Вона не могла з цим змиритися. Її власна пам’ять — єдине, що тримало цих людей живими.

— Ви щось згубили? — спитала офіціантка, побачивши, як Ліка витріщилася на стілець.

— Ні, — відповіла вона. — Просто згадую.

Офіціантка усміхнулася ввічливо, але в очах щось блиснуло: здивування? Страх? Нерозуміння?

Ліка помітила, що з кожним днем на неї дивляться трохи інакше. Як на когось, хто говорить про померлих, яких ніхто не знав. Як на когось, хто вірить у вигадане.

Тієї ночі вона прокинулась від відчуття, ніби щось стоїть у неї за спиною. Не шум. Не рух. Просто присутність.

Обернулась. Порожньо. Але на її письмовому столі лежав листок паперу, якого раніше не було.

На ньому — напис, виведений її ж почерком:
“Ти — остання, хто пам’ятає. Не замовкай.”

Її пальці тремтіли. Вона не писала цього. Але папір був старий, пом’ятий. Як із іншої реальності. На звороті — схематичне зображення: двері, над якими написано “ТИХІ”, а під ними — силуети людей, що падають у темряву.

Цієї ж ночі їй приснився сон.

Вона стояла у довгому темному коридорі. Стеля була надто низькою, підлога — дзеркальною, як вода. І все, що вона бачила навколо — це двері. Безліч дверей. Але тільки одні були трохи прочинені. Над ними — напис:
"ТИХІ".

З-під них виходив звук. Ні, не шум — натягнута тиша, наповнена страхом і благаннями.

Коли вона торкнулася дверей — почула голос. Знайомий.
Артем.
— Ліка… якщо ти ще там… не мовчи… не думай, що нас нема… ми просто не можемо кричати…

Вона прокинулась, задихаючись. Очі — в сльозах, горло — стисло, ніби вона дійсно кричала. Але кімната була спокійна. Хіба що...

На підлозі, під вікном, лежав уламок дзеркала. Вона точно не пам’ятала, щоб воно розбивалося. Але в уламку було не її обличчя. Обличчя мало її риси, але очі… були порожні. Як у Артема в тому сні.

Того ранку вона вирішила діяти. Не чекати.

Вона подалася в університет. Її мета — архіви. Старі розклади, списки студентів, фото груп. Докази, що Марк та Артем існували.

Та коли вона зайшла до канцелярії, її зустріла привітна жінка у сірому светрі, яка одразу сказала:

— Ви, мабуть, новенька? У нас нема студентів з такими іменами. І не було.

— Це неправда. Я бачила їх. Я вчилась з ними. Ви… ви ж були куратором Марка!

— Можливо, ви щось переплутали. Молодь часто уявляє.

— Ви кажете… він ніколи не існував? — голос Ліки зривався.

Жінка витерла окуляри і відповіла з усмішкою:

— Люди не зникають, пані. Вони або є, або… ні.

У цей момент світ навколо затремтів. Легка вібрація пройшла по підлозі. Але Ліка одна це відчула.

Вийшовши з університету, вона почала помічати нові деталі. Люди йшли, не залишаючи тіней. Один чоловік зупинився серед вулиці, подивився їй прямо в очі… і моргнув горизонтально, як у ящера.

Цей світ почав розповзатися. І вона це знала. Вона залишилась одна серед симуляції, яку створив Ґравар — світ, у якому мовчання стерло все справжнє.

І Ліка зробила вибір.

Вона дістанеться дверей із написом "ТИХІ".
Вона згадає. Вона піде у ті сни, у ті шари, куди падали інші.
Але вона — не мовчатиме.
Наступного дня Ліка йшла повз станцію метро. Повітря було важке, як перед бурею. Люди поспішали, хтось говорив по телефону, хтось слухав музику — ніхто не помічав, що світ… змінився.

А вона бачила.

На платформі стояв чоловік у темно-сірому пальті, із газетним пакетом у руці. Його погляд був порожнім, затуманеним. Ліка зупинилась, відчула щось… чуже. За спиною чоловіка тягнулась тінь. Але вона не йшла в той бік, куди падало світло. Вона повзла вгору, ніби щось вилазило з нього.

Тінь раптом потяглась до його плеча… і торкнулась.

Чоловік завмер. Закрив очі. Впустив газету.

Люди проходили повз — ніхто нічого не помічав. Але Ліка бачила, як тіло чоловіка повільно почало розчинятись, як пісок на вітрі. Тільки не ззовні, а зсередини. Наче сам зміст його — зникав.

Через кілька секунд його не було. Лише валялась газета, але навіть на ній — жодного тексту.

Вона тремтіла. Серце калатало в грудях. У вухах дзвеніло. Всі просто йшли далі.

Ліка схопила газету — вона була чиста. І саме тоді телефон завібрував. Повідомлення:
«Ти бачиш. Тепер знайди нас.»

Увечері вона сиділа у старій бібліотеці. Місце, про яке їй розповіла знайома літературознавиця. Сюди ніхто не заходив — навіть електрика працювала лише наполовину. Пахло пилом, чорнилами і… чимось мертвим.

Відділ був закритий, але двері були відчинені. На стіні — табличка, майже стерта: “Архів зниклих фондів”.

Там сидів чоловік, сивий, з глибокими очима. У руках — стара карта міста, поцяткована чорними хрестами. Він навіть не підняв погляду.

— Ти з кав’ярні. З поїзда. Зі списком. — сказав спокійно. — Думав, ти зникнеш. Але ти пам’ятаєш.

— Ви… ви теж бачите?

— Я бачив більше, ніж треба. — Він простягнув їй фото. На ньому — Марк і Артем, ще школярі. — Це твої друзі? Їх стерло, але спогади… важать більше, ніж реальність.