Глава 2: Вогонь у порожнечі

Артем стояв на порозі порожньої квартири свого друга, Марка. Порожнеча всередині здавалася непроникною, але саме там — серед мовчання і темряви — щось шепотіло. Телефон у руці безперервно миготів повідомленнями без відправника, кожне з яких було одним словом: «Згадай».

Повітря навколо густіло, здавалося, що сама кімната дихає, тягнучи повітря все важче. Дзеркало на стіні відображало не обличчя Артема, а безодню — чорну, холодну і нескінченну. Він відчував, як його власна тінь починає розпливатися, ставати невизначеною.

— Марк? — голос ледь прорвав тишу, але відповідь була лише холодним відлунням.

Раптом телефон вибухнув дзвінком. Артем підняв трубку, і в слухавці почув лише зловісний шепіт:

— Ти зрадив його... і себе.

Серце забилося шалено. Він зробив крок назад, але простір навколо почав викривлятися. Стіни наче ожили — вони дихали і повільно, невідворотно наближалися.

— Вибір... — лунав голос у голові, — …вибір твій.

Відчуття жаху підсилювалося з кожною секундою. Артем кинувся з квартири, дихаючи холодним нічним повітрям. Вулиці здавалося спустошеними, під ногами не було ні звуку — лише приглушений шурхіт листя, що заграв з тінями.

Кожен крок ставав все важчим, ніби невидима сила вплітала кайдани з води і свинцю в його ноги. Холодний подих Ґравара відчувався за спиною — він не давав спокою.

— Ти не втечеш, — шепотів голос у голові, — провина важить сильніше за тебе.

Серце Артема стискалося, а думки плуталися. Він мчав додому, знаючи, що там – останній форпост надії.

Коли він нарешті ступив за поріг власної квартири, затамував подих. Повітря було тісним, мов він увійшов у клітку, де стіни почали повільно опускатися.

Темрява в кутку кімнати рухалася. Із неї повільно виповзла фігура — Ґравар. Його тіло не було тілом — це була тінь, згусток гнітючої тьми, що наче жила своєю зловісною волею.

Його очі — чорні вирви — дивилися в душу Артема. Грудна діра в центрі грудей розширювалася, тягнучи світло і надію.

— Ти думав, можеш боротися? — його голос, як гуркіт тиску, огортав кімнату. — Але твоя боротьба — це лише ще одна ілюзія.

Кімната почала сповзати вниз, підлога ніби ставала рідиною, що засмоктує. Лампи тьмяніли, їх світло розтікалося по стінах, перетворюючи їх на живі чорні пелени.

Артем впав на коліна, відчай накрив його, як хвиля. Він намагався кричати, але з рота виривалася тільки гучна тиша.

— Провина... твій тягар... твоя тиша, — прошепотів Ґравар, і простір навколо задрімав у холодній безодні.

Рука тіні простяглася, повільна і невблаганна, немов сталева пастка. Артем відчув, як холод проникає під шкіру, перетворюючи кожну клітину на камінь.

Він розумів — це не кінець боротьби, це початок падіння, яке не має дна.

В останній мить його погляд упав на маленький промінь світла, що мерехтів десь далеко, ніби останній крихітний шанс. Але світло згасло, і тиша — важка, безмовна — поглинула його.