Глава 1: Він приходить, коли ти мовчиш

У цьому світі більшість монстрів народжуються з темряви. Але Ґравар — не з темряви. Він з'являється з порожнечі. З тієї мертвої тиші, яка настає, коли ти зраджуєш самого себе.

Він не шумить. Не ламає двері. Не женеться з сокирою чи лезами. Його присутність — це відчуття важкості в грудях, коли ти один. Це той мить, коли підлога ніби просідає під тобою. Коли дзеркало показує не тебе — а когось, хто опускає очі.

Його тіло виглядає так, ніби світ намагався розчавити його, але не зміг. Кожен його крок викривлює простір. Він не крокує — він давить. Його очі — не очі, а вирви, які всмоктують світло. У грудях — діра. Не поранення. Безодня. Вона не випромінює нічого. Вона тягне все.

Ім’я його — Ґравар. Воно звучить, як останній подих перед капітуляцією. Люди не пам’ятають, звідки він взявся. Бо він не приходить іззовні. Він народжується в тебе. Тоді, коли ти відвертаєшся від правди. Коли брешеш собі. Коли боїшся бути собою.

І саме в цей момент... він починає сповзати в твій сон. У твій день. У твоє "я".

---

Марк, двадцятирічний студент, прокинувся посеред ночі. Серце билося повільно, але важко. Як ніби кожен удар давався зусиллям. Він не міг згадати, що саме наснилося, але було відчуття, що щось... сповзає в його кімнату. Непрошене. Беззвучне.

Екран ноутбука був вимкнений, але відблиск від вікна показував у ньому щось нечітке. Начебто силует. Марк нахилився ближче. Але там — лише він. Тільки... обличчя в екрані опускало очі.

Він сів на ліжко. Долоні вологі. Подих неглибокий. На стелі — тріщина, якої не було вчора. Із неї повільно, майже непомітно... сипався чорний пил.

Марк увімкнув світло — але лампа лише мигнула і згасла. Усе навколо стало глибше, темніше. Тиша була гнітючою, такою, що ніби вгризалася в мозок. У вухах дзвеніло. Він встав, підійшов до дверей — але ручка не поверталася. Наче її притискало щось іззовні. Або зсередини.

Раптом із-під ліжка почувся звук — не шерех, не скрегіт — а наче зітхання. Глибоке, важке, як звук падіння каменя у воду. Марк завмер. Він повільно нахилився — але під ліжком не було нічого. Лише темрява, що здавалася густішою, ніж сама ніч.

І тоді він знову побачив тріщину на стелі. Вона... зростала. Повільно, але невпинно. Наче щось ізсередини намагалося вилізти назовні. Він почав чути голос. Ні, не голос — думку. Його ж власну. Але хтось інший її повторював. Повільніше. Важче. — "Ти знав, що це неправда... Але сказав. Тоді. Пам’ятаєш?"

Марк не пам’ятав. Або не хотів. Але всередині — заболіло. І саме в цю мить — з тріщини впала чорна крапля. Вона не торкнулась підлоги. Вона зависла... а потім розчинилася в повітрі, залишивши запах пороху й металу.

І Марк зрозумів: хтось уже всередині. Він не прийшов. Він був тут завжди. Чекав моменту, коли тиша стане гучнішою за правду.

---

Несподівано його телефон засвітився. Повідомлення без відправника. Лише одне слово: «Згадай». Він тремтячими пальцями натиснув екран, але він згас. Пальці почали німіти. У шибці знову з’явилось відображення — тільки тепер Марк побачив не своє обличчя. Воно було схоже. Але очі — порожні. Глибокі. Як чорні ями.

І тоді двері — самі по собі — відкрились. Повільно. Без скрипу. За ними була не квартира. Не коридор. Порожнеча. Така глибока, що від одного погляду Марка затягнуло дихання. З неї почала вилазити рука — важка, чорно-сіра, ніби складена з попелу та бетону. Вона повільно витягувалась уперед, а потім... зупинилась. І вказала просто на нього.

Марк зробив крок назад, але підлога... почала хилитись. Не просто хитатись — а втягуватись вниз, наче кімната була чашею. Він відчув, як його тіло починає тягнути до центру, до тріщини. І тоді з тиші прозвучав голос. Той самий. Його. Але перекручений, як луна в тунелі:

— "Ти зрадив себе. І за це — ти впадеш."

Поки все довкола зникало у тягучій чорній спіралі, щось у пам’яті Марка спалахнуло. Він пригадав — не образ, не звук. А відчуття. Провини.

Тоді, пів року тому, він міг сказати правду. В універі. Коли його друг Артем був звинувачений у крадіжці. Марк знав, що це була не правда. Знав, хто справжній винуватець. Але промовчав. Бо боявся. Боявся, що тоді йому доведеться відповідати за інше.

Артема вигнали. Він зник. І більше не повертався.

Марк пригадав усе — сльози на очах друга, тремтіння в голосі, свій власний погляд у підлогу. І саме тоді Ґравар відкрився в ньому. Не тоді, коли двері відчинились. А тоді, коли він... мовчав.

— "Ось твоя тиша," — знову пролунав голос, але цього разу він лунав зсередини.

Порожнеча перед ним здригнулася. Рука тіні потягнулася ближче. Але тепер Марк не відступав. Він стояв, дивлячись просто у порожнечу, в очі тому, ким міг би не стати. Його ноги тремтіли. Але він стояв.

І раптом — тіло здригнулося. Усвідомлення. Він хоче жити. Хоче змінити. Виправити. Він розвернувся і кинувся до вікна, сподіваючись вистрибнути, втекти з цього мороку. Але кроки давались все важче. Ноги — як свинцеві. Кожен рух — повільніший, ніж попередній.

Він кричав. Нарешті — кричав. Але звуку не було. Лише рот, що відкривався в порожнечі. Лише очі, наповнені сльозами.

До вікна — два метри. Один. Пів...

Темрява рвонула. І світ — зник.

Ґравар забрав його. Без сліду. Без звуку. Лише залишив у кімнаті те саме повідомлення на екрані телефону, яке тепер блимало у порожній квартирі:

«Тиша має ціну.»