Розділ 9

МАРІЯ.

Марія ще довго тримала телефон біля вуха після того, як Данило попрощався.
Вона вже не чула його голосу.
Але чула його запитання.
«Чому дідусь залишив мені шлях до правди, але сам ніколи не розповів її?»
Марія повільно опустила телефон на стіл.
Саме цього вона боялася найбільше.
Не архіву.
Не фотографії.
Не минулого.
Данилових запитань.
Бо на кожне з них у неї була відповідь.
Просто не кожну відповідь вона мала право вимовити.
Вона підійшла до кухні, поставила чайник, але, почувши клацання, навіть не стала чекати, поки вода закипить.
Їй не хотілося чаю.
Їй хотілося повернутися в той час, коли вона ще нічого не знала.
Але цього часу вже не існувало.
Марія сіла за стіл.
Перед нею лежав старий конверт.
Вона знала його вміст напам'ять.
Знала навіть, де саме на папері залишилася пляма від чорнила.
Скільки разів вона хотіла викинути його?
Безліч.
Але щоразу рука не піднімалася.
Вона відкрила шухляду й поклала конверт туди.
Потім знову дістала.
— Господи... — тихо прошепотіла вона.
І сама не знала, до кого звертається.
До Бога?
До себе?
До людини, якої давно не було поруч?
Марія заплющила очі.
І пам'ять повернула її назад.
Тоді все було зовсім інакше.
Данило був ще дитиною.
Він бігав кімнатою, щось розповідав, сміявся, ставив десятки запитань.
Його дідусь сидів поруч і слухав.
Марія пам'ятала той вечір.
Пам'ятала навіть, як сонячне світло падало на підлогу.
Нічого особливого не відбувалося.
Саме тому цей спогад був таким болючим.
Бо тоді вона ще не знала, що деякі звичайні вечори стають останніми вечорами, коли все здається простим.
— Маріє, — сказав тоді Данилів дідусь.
Вона подивилася на нього.
— Що?
Він перевів погляд на Данила.
Хлопчик саме щось малював.
— Якщо колись він запитає...
Марія усміхнулася.
— Він і зараз постійно запитує.
Дідусь не усміхнувся.
— Я серйозно.
Марія одразу зрозуміла: щось не так.
— Про що?
Він не відповів.
Лише подивився на неї так, що усмішка з її обличчя зникла.
— Не зараз, — сказав він.
— Тоді коли?
Він опустив очі.
— Коли буде готовий.
Марія розплющила очі.
Дощ за вікном став сильнішим.
Вона провела долонею по обличчю.
Стільки років.
А вона досі пам'ятала цей погляд.
Досі не могла зрозуміти, чи він просив її захистити Данила.
Чи захистити його самого.
Телефон задзвонив.
Марія подивилася на екран.
Марта.
Вона не відповіла одразу.
Потім натиснула кнопку.
— Алло.
— Ти говорила з Данилом?
Марія мовчала.
— Маріє?
— Так.
— Він знає?
— Щось знає.
На іншому кінці стало тихо.
— Наскільки?
— Не знаю.
— А ти йому сказала?
Марія заплющила очі.
— Ні.
Марта видихнула.
— Добре.
Марія різко відповіла:
— Ні, Марто. Не добре.
— Чому?
— Бо він шукає.
— Він мав колись почати.
— Але я не думала, що це буде так скоро.
Марта замовкла.
— Ти боїшся?
Марія подивилася на конверт.
— Так.
— За себе?
— Ні.
Вона зробила паузу.
— За нього.
Марта зрозуміла, кого вона має на увазі.
— Тоді, можливо, треба дозволити йому самому вирішити.
— А якщо він не зможе?
— Тоді ми не можемо прожити це замість нього.
Марія нічого не відповіла.
Ці слова їй не подобалися.
Але саме тому вони здавалися правдивими.
— Марто...
— Що?
— Ти пам'ятаєш той день?
Довга пауза.
— Пам'ятаю.
— Я іноді думаю, що якби тоді сказала правду...
— Не починай.
— Може, все було б інакше.
— А може, було б ще гірше.
Марія стиснула телефон.
— Я знаю.
— Тоді не муч себе.
— Легко сказати.
— Ні, — тихо відповіла Марта. — Не легко.
І після цих слів обидві замовкли.
Бо кожна згадала своє.
Коли розмова закінчилася, Марія ще довго сиділа нерухомо.
Потім дістала конверт.
Цього разу вона не сховала його.
Поклала перед собою.
Поруч поклала фотографію.
І вперше дозволила собі подумати не про те, як зберегти таємницю.
А про те, як сказати правду так, щоб вона не зламала Данила.
Вона взяла ручку.
Довго сиділа над чистим аркушем.
Потім написала лише одне речення:
«Даниле, якщо ти це читаєш, значить, я більше не змогла мовчати».
Марія перечитала.
Зім'яла аркуш.
Викинула.
Взяла інший.
Почала писати знову.
Цього разу вона не знала, чим закінчиться лист.
Але вперше за багато років знала, кому він буде адресований.
І саме це лякало її найбільше.