Розділ 7

РОЗДІЛ 7. СЛІД
Данило вийшов з архіву вже надвечір.
Місто повільно занурювалося в сутінки. Люди поспішали у своїх справах, машини одна за одною проїжджали повз, а він ішов, майже не помічаючи нічого навколо.
У руці він стискав аркуш із записом, який знайшов серед старих документів.
Всього кілька рядків.
Але чомусь вони важили більше, ніж усі папки, які він переглянув того дня.
Данило зупинився.
Дістав телефон і знову відкрив фотографію.
Той самий чоловік.
Той самий погляд.
І десь поруч — ім'я, яке він уже бачив в архіві.
— Хто ти?.. — тихо запитав Данило.
Відповіді, звичайно, не було.
Він сховав телефон і рушив далі.
У голові знову прозвучав голос дідуся.
«У боксі, Даниле, найважливіше — не те, наскільки сильно ти б'єш. Найважливіше — побачити удар ще до того, як він прийде».
Колись ця фраза здавалася йому просто черговою дідусевою настановою.
Тепер Данило подумав: а раптом дідусь говорив не тільки про бокс?
Він зупинився біля старого залу.
Двері були прочинені.
Зсередини долинав глухий звук ударів по мішку.
Раз.
Ще раз.
І ще.
Данило зайшов.
— Ти запізнився, — почув він голос тренера.
— Я не на тренування.
— Це я вже бачу.
Тренер уважно подивився на нього.
— Щось знайшов?
Данило мовчав.
Потім поклав аркуш на лаву.
— У архіві було це ім'я.
Тренер прочитав.
Його обличчя майже непомітно змінилося.
Але Данило це помітив.
— Ви його знаєте?
— Ні.
Відповідь прозвучала надто швидко.
— Ви брешете.
Тренер підняв очі.
— Не поспішай із висновками.
— Тоді скажіть правду.
— Ти впевнений, що хочеш її почути?
Данило стиснув щелепи.
— Я вже втомився від людей, які вирішують за мене, що мені можна знати.
Запала тиша.
Десь у кінці залу продовжував хитатися боксерський мішок.
Тренер відвів погляд.
— Твій дідусь теж колись ставив це питання.
Данило завмер.
— Яке?
— Те саме. Хто ця людина.
У Данила перехопило подих.
— І що він дізнався?
Тренер довго мовчав.
— Не все.
— А ви?
— Я теж.
— Тоді чому ви так злякалися цього імені?
Тренер подивився на нього.
— Бо деякі історії краще залишати в минулому.
— Для кого?
Відповіді не було.
І саме це мовчання сказало Данилові більше, ніж будь-які слова.
Він забрав аркуш.
— Я знайду його.
— Даниле...
Він зупинився біля дверей.
— Що?
— Якщо підеш далі, назад уже не повернешся.
Данило гірко усміхнувся.
— Я вже не можу повернутися.
Він вийшов із залу.
На вулиці починався дощ.
Данило підняв голову до неба.
Йому раптом дуже захотілося почути голос дідуся.
Хоч раз.
Хоч кілька секунд.
Не для того, щоб отримати відповідь.
А щоб запитати:
«Чому ти мені не розповів?»
Він заплющив очі.
А потім дістав телефон і ще раз подивився на фотографію.
Тепер біля загадкового імені з архіву з'явилося ще одне питання.
Чому дідусь знав цю людину?
І Данило зрозумів: слід, який він шукав, вів набагато ближче до його родини, ніж він міг уявити.