Розділ 6

 АРХІВ.
Данило майже не пам'ятав, як доїхав додому.
Фраза Марії весь час звучала в голові:
«Не довіряй людині, яка першою скаже тобі, що твій дідусь був винен».
Він вимкнув двигун і ще довго сидів у машині.
За вікном ішов дощ.
Краплі повільно сповзали по склу, розмиваючи вогні ліхтарів.
Данило дивився вперед і думав про людину, якої вже не було.
Про дідуся.
Ще тиждень тому він був просто його дідусем.
Людиною, яка вранці пила міцну каву, сварилася через відчинене вікно і завжди залишала для нього найкращий шматок пирога.
А тепер у спогадах з'явилося інше обличчя.
Мовчазне.
Обережне.
Таємниче.
— Хто ти був насправді? — прошепотів Данило.
Він не чекав відповіді.
Але найбільше його мучило інше.
Чому ти не довірився мені?
Наступного ранку Данило повернувся до клубу.
Тренер уже чекав.
— Ти знайшов Марію.
Це було не питання.
— Так.
— Вона щось сказала?
— Достатньо.
Тренер похитав головою.
— Це погано.
— Чому?
— Бо тепер ти захочеш знати більше.
Данило подивився йому в очі.
— Саме цього я й хочу.
Тренер кілька секунд мовчав.
— Архів унизу. Другі двері ліворуч.
— Ви підете зі мною?
— Ні.
— Чому?
— Бо деякі речі ти повинен побачити сам.
Данило хотів запитати ще щось, але тренер уже відвернувся.
У підвалі пахло пилом і старим папером.
Данило ввімкнув світло.
Лампа кілька разів мигнула.
Перед ним стояли металеві шафи.
На кожній — роки.

2004.
Він зупинився.
Рука сама потягнулася до дверцят.
Ось воно.
Данило відкрив шафу.
Папки.
Протоколи.
Списки учасників.
Фотографії.
Він почав переглядати документи.
Спочатку нічого.
Потім знайшов потрібну папку.
ТУРНІР. 14 ТРАВНЯ 2004 РОКУ.
Серце забилося швидше.
Він відкрив її.
Перші сторінки були звичайними.
Списки.
Результати.
Підписи.
А потім Данило побачив аркуш, на якому стояв запис:
ПІВФІНАЛ.
Один учасник був закреслений.
Замість нього вписано інше ім'я.
Данило нахилився ближче.
Його пальці похололи.
Кравець Данило.
— Ні...
Він перечитав ще раз.
Те саме ім'я.
Та раптом помітив інше.
Під ним хтось олівцем написав:
«Не той».
Данило завмер.
Ці два слова були написані поспіхом.
Наче людина боялася, що її побачать.
Він перегорнув сторінку.
І знайшов фотографію.
На ній стояли троє.
Його дідусь.
Незнайомий хлопець.
І тренер.
Данило вдивлявся в обличчя.
А потім помітив, що хлопець тримав у руці маленький предмет.
Старий медальйон.
Данило торкнувся власних грудей.
На шиї в нього висів такий самий.
Він отримав його від дідуся ще в дитинстві.
— Цього не може бути...
За спиною почувся звук.
Данило різко обернувся.
У дверях нікого.
— Є хтось?
Тиша.
Він знову подивився на фотографію.
І помітив на її звороті напис.
«Якщо він колись прийде сюди — не дозволяйте йому дізнатися правду про третій раунд».
Данило повільно сів на стілець.
Він відчув не страх.
Гірше.
Він відчув, що починає сумніватися у власному минулому.
У своїх спогадах.
У родині.
У людині, якій довіряв найбільше.
І вперше поставив питання, якого раніше навіть не допускав:
А якщо дідусь приховував правду не від нього, а від усіх?
У коридорі знову почувся крок.
Цього разу зовсім близько.
Данило підняв голову.
Двері архіву повільно почали відчинятися.
— Хто там?
Відповіді не було.
Тільки знайомий чоловічий голос:
— Ти не повинен був знаходити цю папку.
Данило впізнав голос.
Це був тренер.