Розділ 3

За дверима 

Данило довго стояв перед дверима майстерні.

Рука лежала на ручці, але він не натискав.

За цими дверима нічого не мало змінитися. Та сама кімната. Той самий старий верстак. Інструменти, які дідусь завжди розкладав у певному порядку. Пляма від фарби біля порога. Невелике вікно, через яке після обіду завжди падало сонце.

Усе мало залишитися таким самим.

Тільки людини більше не було.

І саме це було найважчим.

Двтнув.

Чого ти боїшся?

Він сам не знав відповіді.

Можливо, того, що за дверима буде порожньо.

А можливо — що там усе ще залишиться надто багато дідуся.

Останні дні Данило намагався не думати про смерть.

Люди приходили, говорили правильні слова, обіймали його, казали, що треба триматися.

Він кивав.

Навіть дякував.

А всередині постійно звучало одне:

Я не встиг.

Не встиг поговорити.

Не встиг запитати.

Не встиг сказати, що вже давно перестав сердитися за ті речі, які колись здавалися такими важливими.

Не встиг сказати просте:

«Діду, я тебе люблю».

Тепер ці слова стали непотрібними.

Вони не могли бути почуті.

Данило повільно натиснув на ручку.

Двері скрипнули.

Він завмер.

На мить йому здалося, що зараз із кімнати долине знайомий голос:

— Чого стоїш? Заходь.

Данило майже усміхнувся.

— Зараз, — тихо відповів він.

І тільки після цього зрозумів, що відповів порожній кімнаті.

Він зайшов.

Запах ударив у пам'ять раніше, ніж очі встигли звикнути до темряви.

Дерево.

Пил.

Мастило.

Старий папір.

І запах кави, який, здавалося, назавжди в'ївся в меблі.

Данило заплющив очі.

І минуле повернулося.

Йому було десять.

Він сидів на цьому самому стільці, звісивши ноги, які ще не діставали до підлоги.

— Дай спробувати.

— Ні.

— Чому?

— Бо тримати правильно не вмієш.

— Я вмію.

Петро подивився на нього поверх окулярів.

— Ти навіть сидиш неправильно.

— Як можна неправильно сидіти?

— Ти щойно довів, що можна.

Данило тоді образився.

Петро мовчки підійшов, переставив його руку і показав, як тримати інструмент.

— Не поспішай.

— Я не поспішаю.

— Поспішаєш.

— Ні.

— Даниле.

— Що?

— Хороші речі не люблять поспіху.

Тоді він не зрозумів цих слів.

Тепер чомусь зрозумів.

Данило відкрив очі.

Майстерня була порожньою.

— Хороші речі не люблять поспіху, — повторив він.

Йому стало боляче від того, наскільки живим прозвучав голос у його пам'яті.

Він підійшов до верстака.

Все лежало майже так само, як за життя дідуся.

Олівець.

Лінійка.

Викрутки.

Невеликий ніж.

Данило взяв олівець.

На ньому залишилися сліди зубів.

Він усміхнувся.

— Ти так і не перестав.

Усмішка прожила кілька секунд.

Потім зникла.

А я так і не встиг тобі сказати, що пам'ятаю.

Пам'ятаю, як ти сердився.

Пам'ятаю, як удавав суворого.

Пам'ятаю, як залишав мені останній шматок пирога й казав, що просто не хочеш солодкого.

Пам'ятаю, як чекав мене біля вікна, коли я повертався пізно.

Пам'ятаю твоє:

«Даниле, ти їв?»

Колись це питання дратувало.

Тепер він віддав би все, щоб почути його ще раз.

Данило поклав олівець.

Йому стало соромно за те, що він так багато разів відмахувався від дідуся.

Люди завжди думають, що мають час.

Саме в цьому їхня найбільша помилка.

Він провів долонею по старому верстаку.

Якби можна було повернути один день…

Який?

Останній?

Перший?

Будь-який?

Він не знав.

Можливо, він просто хотів ще один звичайний день.

Без важливих розмов.

Без прощань.

Щоб дідусь сидів тут.

Щоб щось майстрував.

Щоб бурчав.

Щоб жив.

Данило відвернувся.

Він не хотів плакати.

Не тут.

Але сльози все одно зібралися в очах.

Він швидко витер їх долонею.

— Я не буду тебе жаліти, — прошепотів він.

Пауза.

— І себе теж.

Він відкрив верхню шухляду.

Всередині лежали папери.

Старі квитанції.

Гарантійні талони.

Кілька записок.

Данило перебрав їх одну за одною.

Нічого.

Він уже хотів закрити шухляду, коли побачив фотографію.

Взяв її.

На ній був дідусь.

Але зовсім інший.

Молодий.

Без сивини.

Без зморшок.

Погляд прямий і твердий.

Данило дивився на нього і раптом відчув дивну відстань.

Я тебе не знаю.

Ця думка налякала його більше, ніж будь-яка таємниця.

Він знав дідуся десятки років.

Знав його звички.

Знав, як він п'є каву.

Знав, як сердиться.

Знав, яку передачу дивиться ввечері.

Але ким він був до того, як став його дідусем?

Про що мріяв?

Кого любив?

Кого втратив?

Чому іноді замовкав посеред розмови, ніби згадував щось, про що не хотів говорити?

Данило перевернув фотографію.

На звороті стояла дата:

14.05.2004.

Він завмер.

Серце вдарило сильніше.

Де я вже бачив цю дату?

Учора.

Конверт.

Саме там.

Данило повільно поклав фотографію на стіл.

— Це не випадковість.

Сказав уголос.

Але відразу заперечив сам собі:

— Може, випадковість.

Він хотів у це повірити.

Бо випадковість була б простішою.

Він перебрав фотографії далі.

На одній дідусь стояв біля спортивної зали.

Поруч із ним — кілька молодих чоловіків.

А серед них один, якого Данило не знав.

Високий.

Темне волосся.

Серйозний погляд.

Чоловік не посміхався.

Данило затримав на ньому очі.

Незрозуміле відчуття ворухнулося всередині.

Я його десь бачив.

Ні.

Не міг.