Розділ 2

Данило не зайшов до майстерні того ранку.

Він сам не міг пояснити чому.

Можливо, боявся побачити там щось таке, що остаточно зруйнує його уявлення про дідуся.

А можливо, навпаки — боявся не знайти нічого.

Бо тоді довелося б прийняти просту й болючу думку: Петро справді пішов, залишивши після себе тільки речі.

Данило повернувся на кухню.

Чай у чашці вже охолов.

Він вилив його в раковину, помив чашку й поставив на полицю.

Свою.

Дідусеву залишив на столі.

Сам не знав навіщо.

Потім узяв телефон.

На екрані було повідомлення від Марти.

«Ти обіцяв подзвонити».

Данило подивився на час.

10:26.

Він справді обіцяв.

Ще вчора.

Але вчорашній день здавався йому настільки далеким, ніби минув місяць.

Він натиснув кнопку виклику.

Марта відповіла майже одразу.

— Нарешті.

У її голосі не було докору.

Тільки полегшення.

— Я пам'ятаю.

— Не схоже.

Данило підійшов до вікна.

— Я просто…

Він замовк.

Марта чекала.

Вона ніколи не поспішала заповнювати його мовчання.

Саме це йому в ній подобалося.

Іноді Данилові здавалося, що більшість людей слухають лише для того, щоб дочекатися своєї черги говорити.

Марта слухала по-справжньому.

— Ти сьогодні був у нього? — запитала вона.

— Де?

— У майстерні.

Данило подивився в коридор.

Двері були зачинені.

— Ні.

— Чому?

— Не знаю.

Марта трохи помовчала.

— Можливо, не треба себе змушувати.

— А якщо треба?

— Тоді сам зрозумієш, коли будеш готовий.

Данило сперся плечем об стіну.

— Мені здається, я його зовсім не знав.

— Дідуся?

— Так.

— Ти прожив із ним майже все життя.

— Саме тому.

Він говорив тихо.

— Я знав, що він любив каву. Знав, що він не терпів безладу. Знав, що щонеділі дивився один і той самий старий фільм. Знав, як він сварився, коли я запізнювався. Знав, що він ховав гроші в книжці, хоча думав, що я не знаю.

Марта засміялася.

Данило теж ледь усміхнувся.

А потім знову став серйозним.

— Але я не знав його молодим.

— А хіба ми коли-небудь знаємо своїх батьків або дідів молодими?

— Напевно, ні.

— То чому ти думаєш, що повинен був знати?

Данило не відповів.

Бо відповідь була проста.

Він думав, що любов означає знати людину повністю.

Тепер розумів, наскільки помилявся.

Ми знаємо тих, кого любимо, тільки в тій частині їхнього життя, яку вони нам дозволили побачити.

А все інше залишається за зачиненими дверима.

— Марто.

— Так?

— А ти коли-небудь думала, що людина може прожити з тобою поруч усе життя і все одно залишитися для тебе незнайомою?

— Щодня, — відповіла вона.

Данило вперше за ранок усміхнувся по-справжньому.

— Дуже оптимістично.

— Зате чесно.

Вони замовкли.

Потім Марта запитала:

— Що ти сьогодні робитимеш?

Данило подивився на квартиру.

На стіни.

На старі меблі.

На двері майстерні.

— Прибиратиму.

— Ти?

— Не дивуйся.

— Я просто намагаюся уявити.

— Не треба.

— Добре.

Вона знову замовкла.

Потім сказала:

— Якщо знайдеш щось цікаве, сфотографуй.

— Навіщо?

— Бо ти викинеш половину, а потім через три дні вирішиш, що це була найважливіша річ у світі.

Данило засміявся.

— Ти мене занадто добре знаєш.

— На жаль.

Вони попрощалися.

Данило ще кілька секунд тримав телефон біля вуха після завершення дзвінка.

Йому подобалося, що Марта не питала:

«Ти вже пережив?»

Не говорила:

«Треба відпустити».

Не вимагала від нього бути сильним.

Вона просто була поруч.

Данило поклав телефон.

Потім почав прибирати.

Спочатку легко.

Книги.

Старі газети.

Документи.

Одяг.

Він складав усе на три купи: залишити, віддати, викинути.

Третя купа майже не збільшувалася.

Данило не міг нічого викидати.

Навіть старий календар.

Навіть зламану ручку.

Навіть чек із магазину, датований кількома роками раніше.

На ньому Петро синьою ручкою написав:

«Не забудь хліб».

Данило дивився на ці слова й раптом відчув, як защеміло в грудях.

Це був звичайний чек.

Папірець.

Непотрібний.

Але саме в ньому залишився голос.

Він поклав чек назад.

Потім відкрив верхню шухляду письмового столу.

Ручки.

Ножиці.

Нитки.

Сірники.

Кілька старих квитанцій.

І маленький ключ.

Данило взяв його.

Ключ був старий, потемнілий, із незвичайною круглою головкою.

Він не пригадував такого.

Перевернув його в пальцях.

На ньому було вигравіювано:

17.

Просто цифри.

Данило нахмурився.

Він відкрив другу шухляду.

Нічого.

Третю.

Старі листи.

Четверту.

Порожньо.

Він ще раз подивився на ключ.

— Від чого ти?

Звичайно, відповіді не було.

Данило поклав його на стіл.

Потім знову взяв.

Поклав у кишеню.

Сам не знаючи чому.

Він продовжив прибирання.

Через годину квартира вже виглядала інакше.

Але Данило відчував не полегшення.

Навпаки.

Наче разом із речами він почав витягувати з минулого щось, чого краще було не чіпати.

Близько першої години він відкрив нижню шухляду старої шафи.

Там лежав конверт.

Звичайний, пожовклий від часу.

На ньому не було адреси.

Тільки одне слово.

«Данилові».

Він завмер.

Серце чомусь забилося швидше.

Почерк він упізнав одразу.

Дідусів.

Данило провів пальцем по літерах.

Довго не відкривав.

Він міг зробити це зараз.

Міг дізнатися.