Розділ 1

Данило прокинувся ще до світанку.

Він не знав, котра година. Не хотів дивитися на телефон. Не хотів знати, скільки часу залишилося до ранку.

Він просто лежав із заплющеними очима й слухав квартиру.

Тишу.

Саме тишу.

Колись він ніколи її не помічав.

Тут завжди щось звучало.

Старий холодильник на кухні тихо гудів, батареї потріскували взимку, за стіною хтось час від часу пересував меблі, а вранці дідусь прокидався раніше за нього й неодмінно робив чай.

Тепер Данило чув навіть те, чого раніше не чув.

Як вітер торкається скла.

Як десь далеко проїжджає автомобіль.

Як дерево біля будинку шкребе гілкою по вікну.

І ще — власне дихання.

Воно здавалося надто гучним.

Данило розплющив очі.

Кімната була темною.

Сіре ранкове світло пробивалося крізь щілину між шторами й лежало вузькою смугою на підлозі.

Він подивився на стелю.

Тріщина біля люстри нікуди не зникла.

Тонка, майже непомітна, вона тягнулася до самого кута.

Дідусь обіцяв її замазати.

Ще кілька років тому.

— На вихідних, — казав він.

Данило тоді сміявся:

— Ти це вже другий рік говориш.

— Значить, традиція.

Данило повернув голову до порожнього стільця.

На ньому лежала сорочка дідуся.

Синя.

З потертістю біля коміра.

Він не прибирав її дев’ять днів.

Спочатку просто не доходили руки.

Потім він переконав себе, що зробить це завтра.

А потім зрозумів, що не хоче.

Бо прибрати сорочку означало визнати те, від чого він досі намагався втекти:

дідусь більше не прийде й не забере її.

Данило сів.

Провів руками по обличчю.

Він майже не спав останніми ночами.

Коли заплющував очі, йому здавалося, що він чує голос.

Не слова.

Просто голос.

Той самий тембр, трохи хриплуватий після ранкової кави.

Іноді Данило навіть повертав голову.

Ніби хтось справді стояв у дверях.

А потім бачив порожній коридор.

І згадував.

Він помер.

Дев’ять днів тому.

Ці два слова Данило повторював собі щодня.

Наче від повторення вони мали стати зрозумілішими.

Не ставали.

Він встав із ліжка.

Ступив босою ногою на підлогу й здригнувся від холоду.

— От і ранок, — тихо сказав він.

Сам не знав, навіщо.

Мабуть, просто хотів почути людський голос.

Навіть свій.

У ванній було холодніше.

Данило ввімкнув світло.

Яскрава лампа боляче вдарила в очі.

Він подивився в дзеркало.

Звідти на нього дивився чоловік, якого він знав усе життя й водночас останнім часом майже не впізнавав.

Двадцять дев’ять років.

Неголений.

Темне волосся скуйовджене після сну.

Очі червоні від безсоння.

На обличчі — втома.

Не та, що з’являється після важкого дня.

Інша.

Глибша.

Така, яку не змиє холодна вода.

Данило відкрив кран.

Підставив долоні під струмінь.

Холодна вода обпекла пальці.

Він умився.

Підняв голову.

— Ти ж обіцяв не зламатися.

Він сам не пам’ятав, коли дідусь сказав йому ці слова.

Можливо, ніколи.

А може, сказав.

Останнім часом Данило вже не був упевнений, де закінчуються справжні спогади й починаються ті, які його мозок створює сам.

Він витер обличчя.

Вийшов на кухню.

І зупинився.

На столі стояла друга чашка.

Дідусева.

Данило залишив її там ще з того дня.

На дні давно висохли темні сліди кави.

Він підійшов ближче.

Торкнувся ручки.

Колись ця чашка здавалася йому старою й некрасивою.

Біла, з маленькою синьою смугою по краю.

Данило неодноразово пропонував купити дідусеві нову.

— Викинь цю.

— Навіщо?

— Вона вже вся подряпана.

— Зате моя.

— Купимо таку саму.

— Така сама вже не буде моєю.

Данило тоді не зрозумів.

Тепер зрозумів.

Люди прив’язуються не до речей.

Вони прив’язуються до часу, який у цих речах залишився.

Він відкрив шафку.

Дістав свою чашку.

Поставив чайник.

Автоматично взяв другу чашку.

Зупинився.

Дивився на неї.

А потім тихо засміявся.

— Якого біса я роблю?

Він поставив її назад.

Але чай заварив у двох.

Сам не знаючи навіщо.

Поставив одну чашку навпроти себе.

Сів.

За вікном уже світало.

Данило дивився на порожнє місце навпроти.

Йому раптом стало так легко уявити дідуся.

Ось він заходить.

Насуплений.

У старому светрі.

З газетою під пахвою.

— Ти знову не спав?

— Спав.

— Очі червоні.

— Значить, багато думав.

— От саме тому й червоні.

Данило майже усміхнувся.

— Ти завжди знав, як мене дістати.

Уява була настільки чіткою, що він майже почув відповідь.

— А хто тебе ще діставатиме?

Усмішка зникла.

Данило опустив очі.

Він сидів сам.

І вперше дозволив собі подумати те, чого боявся найбільше:

а що, як тепер ніхто?

Ніхто не чекатиме його ввечері.

Ніхто не запитає, чи він їв.

Ніхто не скаже, що він надто багато працює.

Ніхто не помітить, що він сумний, навіть якщо він сам скаже, що все нормально.

Це була не просто втрата людини.

Разом із Петром зникло відчуття дому.

Данило поставив чашку.

Він довго дивився на свої руки.

Потім згадав останню розмову.

Вони сиділи тут.

Саме тут.

Дідусь чистив яблуко.

Данило гортав телефон.

— Ти завтра приїдеш?

— Приїду.

— Точно?

— Точно.

Петро нічого не сказав.

Тільки подивився на нього.

Тоді Данило не зрозумів цього погляду.

Тепер прокручував його в пам’яті знову й знову.

Наче в тому погляді була відповідь.

А він не почув запитання.

— Чому ти мене не почекав? — прошепотів Данило.

Слова розчинилися в кухні.