Кінець імперії

Йван в незручній позі, вимащений чужою кров’ю та присипаний штукатуркою їде на дрезині. Поверх нього два тіла. Локомотив під’їхав до стіни над якою колючий дріт. Пройшло хвилин двадцять. Відкрилася брама. Вийшли люди з автоматами. Поміж них кілька лаборантів в голубих халатах. Відчіпають від локомотива дрезину. Починають роздивлятися, рахувати тіла. Враз вдалині чути вибух. Всі здригаються.  
- Ох, ти ж на тобі… навчання по цивільній обороні посеред міста! - Каже хтось. 
- Ото рознесло цех! Давайте швидше забирайте цих, бо бачу нам роботи добавилось! 
Запихають дрезину за ворота. Закривають. Котять в глиб двору. Залишились двоє лаборантів біля дрезини. Говорять: 
- На органи чи відразу в піч? 
- Треба запитати професора. 
- Ну йди запитай його. А я поки тут покурю, бо вже збігався сьогодні на цьому танковому заводі. Спина мокра. 

Однин іде. Інший прикурив. Оперся плечем на дрезину. Здожив руки на грудях, кудись замріяно дивиться. Раптом Раптом, як підкошений, падає від Йванового удару. 

Йван швидко скидає з нього халат, шапку та надіває на себе. Чути скрип дверей. Це другий лаборант повернувся: 
- Сказав професор… ей, де ти? - Бачить тіло біля дрезини. - Де ти пішов? За чим ти дивишся? Тут один скотився... - Нахиляється і отримує збоку сильний удар в голову. Непритомніє. 

Йван заходить в вузьке примішення. Виходить із нього у коридор. Тут медперсонал - робоча метушня, заходять, виходять із дверей… везуть якогось лежачого пацієнта. Йван раптом запитує: 
- Що з ним? 
- Та що? Не хоче його організм того мідного купоросу. Веземо в реанімацію - може відкачають.  
- А може його туди відразу - у двір? - Каже Йван. 
- Якби ж то. Це й же якась шишка, з самого Києва.  
- Ну то хутчіш його везіть! - Закомандував Йван.  

Оглядається. Ніби ще все спокійно. Бачить йде на зустріч цей юний лаборант, який його вчора супроводжував. Зупиняє його. 
- Студенте! Як пройти до професора? 
- Туди! Він у сьомій лабораторії. Там, де монітори… То далі по коридору. Будуть фіолетові двері, потім зелені, а далі сині. Сині двері, а на них цифра 7. 
- Дякую, студенте! 
- А, це ви? Я вас вчора сюди приводив, як пацієнта! Так? А ви шо вже медперсонал? 
- Я по прискореній програмі тут. Ти що не бачиш який я небритий, аж синій. 
- Та бачу! Бачу. У вас ще штукатурка на щоці. 

Йде далі. Підходить до синіх дверей. Тут йому на зустріч та сама пані у якої він був на прийомі в перший день. Здивовано мовчки дивляться одне на одного. Він показує пальцем на сині двері та ледь киває головою. Вона злегка киває у відповідь. Проходить повз та оглядається на нього. Він однією рукою торкається дверної ручки. Іншу приставляє до скроні імітуючи телефон, потім тією ж рукою, пальцем показує вверх та ледь киває їй головою. Вона ледь помітно киває йому у відповідь. Тихо відкриває двері лабораторії. 

Напівтемрява. Миготять монітори. Замикає двері із середини. Пробує тут щось розгледіти. Просувається вперед. Але зачіпає ногою за ніжку стільця. Раптовий звук від стільця. Професор стривожено:

- Хто тут? 

Вмикає світло. 

- Це я. 
- Ти? Як це можливо? Цього не може бути! Адже я бачив щойно на моніторі… 
- Може... я привид, професоре? 
- Ні! Цього не може бути! У твоєму досьє цього не написано. 
- Не написано? Ти, професоре, або не до кінця прочитав моє досьє. Або не те моє досьє ти читав. 
- Хто ти такий? 
- Я той, хто зараз руйнує твою імперію! 
- Ні! Цього не можна робити в жодному разі! Як ти не розумієш? Адже ти зруйнуюєш цілий новий світ!  
- Це перебільшення.  
- Ти хочеш зруйнувати надію людства? Навіть не надію, а мрію! Мрію про світ без воєн і тюрем! 
- І світ без людей! Так? 
- Яких людей, про що ти говориш? 
- А ті що там поскладані на візку? Чи ті, котрих ти підірвав у будинку! Це що не люди? 
- А що ти думаєш що вони люди? Це відрижки, сміття суспільства! Це ті, котрі всім нам заважають жити. Це порушники громадського спокою! Починається все з таких як ти, що переходять дорогу на червоне світло і… І закінчуючи таким, які крадуть із казни мільйони. Ось один такий сьогодні був із Києва. Я йому допоміг.  
- Ви суддя? 
- Ні, я не суддя. Але я принаймні  справедливіший за наш корумпований суд. І кожен із таких, хто потрапить в мої стіни буде негайно покараний. У мене нема часу із усіма вами, вірніше ними панькатися. 
- За кого ти себе маєш? За Бога?  
- Я атеїст. Я вірю тільки в математичні формули та хімічні аналізи. Але для нової нації я бог. Так. І не потерплю, щоб мені хтось перечив чи, тим більше, зупиняв мою благородну місію. 

Йван наближається до професора. Нахиляється до клавіатури, щось клацає. 
- Не наближуйся до мене! І нічого там не клацай! Бо я буду стріляти!  
- Чим? Пальцем? Ти якби мав чим так довго б зі мною не говорив. 
- Ну, гаразд. Що ти хочеш? Хочеш я на теба перепишу 10 відсотків акцій цієї компанії. 
- Ні. 
- Як ні? Це ж через рік, два буде кілька десятків мілярдів доларів! 
- Ну і шо? 
- Як що? Я зрозумів. Ти цілком ненормальний. Тобі не потрібні ні влада, ні гроші. Таких як ти я би знищив у першу чергу! 
- Разом із тими кількома сотнями невинних, котрих ти вже знищив? 
- Ха-ха-ха - невинні! Ха-ха-ха - сотні!? Та я вже тисячі таких недоумків як ти відправив у інший світ!  
Стукіт у двері:  
- Відкрийте! Поліція! 

Йван йде до дверей. Стукіт продовжується та команди стають гучнішими.  
- Я тебе прошу! Не відчиняй! Благаю! - Стає на коліна. - Починає плакати. - Я тебе благаю, не руйнуй мій світ, мою імперію! 

Йван клацає дверним замком. Рвучко відчиняються двері. Галас, гул поліції.