Зона

- Що це значить!? - Кричить Йван.
Професор усміхається. Відчинились там у коридорі по якому вони шойно йшли двері, кілька чоловік вийшли та швидко перейшли коридор у супроводі медперсоналу в інші двері. Йван мильком бачить серед них… себе.  
- Що це значить професоре? - Стривожений, шарпаючи руками за решітку. 
- Це зачить, дурнику, що у тебе квиток в одну сторону! Ти ж невгамовний! Все тобі цікаво! Тим більше, що уряд заборонив редагувати твій звихнений у гарячих точках мозок. Тому, на мою думку, ти небезпечний для суспільства. Ти здатен не тільки переходити дорогу у невстановлених місцях… Тому твоє місце тут - у зоні. Де ти навряд чи виживеш. Тому що таких як ти, і гірших за тебе, там я назбирав достатньо. Ви один одного…  
- Ви що уряду не боїтесь? 
- А що мені його боятися? Ще трохи і не буде того уряду. Бо уряди, держави потрібні для того, щоб контролювати, вгамовувати таких невгамовних як ти. А в нашому новому суспільстві буде тільки один уряд - це я. А всі інші - адекватні та послушні. Як твій брат, як твоя Павлина, як твій двійник гуманоїд, якого ти випадково побачив. Але який не бачив тебе, бо ми їх вмикаємо пізніше. А таким як ти місце тільки тут… 
- А де є мої справжні брат та дружина? Тут чи там? 
- Ха-ха, цікаве запитання. Тут або там. Я про всіх всього не пам’ятаю. А якби пам’ятав, то такому як ти не сказав би. І не тримайся так міцно за решітку. - Пальцем професор тикає в стиснутий кулак Йвана. 
Йван нервово вдаряє долонями в залізні ґрати. Професор робить крок назад. Перед ним зачиняються прозорі двері. Щось ще каже. Але Йван його не чує. Професор йде по коридору, заходить в якісь двері. У коридорі порожньо. Йван розвертається. 

Перед ним за крок начебто зимовий сад чи парк. Ступає на ґрунт. За ним зачиняються ще одні суцільні металічні двері.  

Оглядається. Стривожений. Поряд з ним яскраво зелені якісь чи то пальми чи то що. Фікуси. Лимони... А дальше бачить висипану купу старої штукатурки, розбиту ґрунтову дорогу та безлистяний, майже зимовий, ліс. Торкається до зеленого листя лимонів. Вони пластмасові. 

Відходить на дорогу. Йде прямо у ліс. Через метрів тридцять ліс завершується. Це радше була якась захаращена сміттям промислова посадка. Далі бачить колію на котрій якась особлива дрезина. Спереду ніби міні локомотив, а тут відкриті місця із лавками для кількох пасажирів. Чути звук від дрезини: “Ну, що, поїхали?”. Йван стоїть непорушно. Оглядається. Через кожних десять секунд це запрошення повторюється. Повертається на край посадки. Присідає в суху траву. Щось думає. Дрезина не перестає говорити. Таки наважується та сідає.  

Дрезина їде то з гірки, то на гору, поміж купами промислових відходів, якісь напіврозвалені буділі. Набирає шаленої швидкості, прямо все підскакує та трясеться. Йван на якомусь із поворотів вилітає з неї та вдаряється головою об ґрунтово-щебневий насип. Знепритомнів. Прийшов до тями. Кров на волоссі. Звук із дрезини: “Ти ще живий? Ну, що, поїхали?” Йван лежить. Оглядається. Встає. Дрезина не замовкає. Не бачить ніяких людей чи ознак людського життя. Таки знову сідає в дрезину. 

І знову її шалено тягне за собою малий локомотив. Гойдає зі сторони в сторону. Йван держиться за поручні зі всіх сил. Але на якомусь з поворотів дрезина відділяється від мінілокомотива та летить шкереберть разом із Йваном. Він під цією залізною штукою. При пам’яті. Кріслом притиснуло ногу. Звільняться. Рухає ступнею. Встає. Чує далі голос від перевернутої дрезини: “Ти ще живий? Ну що поїхали?” Голос через малі періоди раз в раз повторюється. Йван на перевернутій дрезині шукає динамік. Знаходить. Бере камінь та товче по динаміку поки на затих звук. 
- Живий я живий. А ти вже ні, - сказав до дрезини, мить подумав і добавив, - професоре. 

Пробує перейти колію. Мінілокомотив перекрив прохід, ледь не переїхавши. Йде в іншу сторону. Локомотив знову перед ним. Оглядається. Тут стрілки на коліях перекинуто так що він у середині кола. Усі його намагання закінчуються тим, що локомотив закриває йому шлях. Пробує імітувати ніби хоче заскочити на локомотив. Але той рвучко їде вперед, потім назад. Пастка. “Що це за таке шаленьство? - Говорить про себе Йван. - Він що має турбіни на ракетному паливі?" Підходить до дрезини і пробує її перевернути на колію. Таки йому це вдається. Локомотив вдаряє носом об дрезину. Вона вудскочила вперед, але не злетіла з рейок. Локомотив відїжджає та ще раз шалено наїжджає на дрезину. Дрезина, як від вибуху снаряда, відлітає в сторону. Йван в цю мить рвучко біжить через колію позаду локомотива. Дрезина зачіпає взуття на його нозі. Падає, але таки встигає покинути це небезпечне замкнуте коло. Локомотив непорушно зупинився. Йван йде він нього на якийсь пагорб. Двигуни замовкли. Бачить з цього пагорба вдалині голубий будиник, вірніше його верхню частину. Тут навколо якась закинута промислова зона. Людей не видно. 

Вечоріє. Прохолодно. Вирішує заночувати тут на штучному пагорбі нагорнутому колись зі старого будівельного сміття. Познаходив якісь куски картону, вати. Пробує ними вкритися. Холодно. Темніє. Хоче їсти. Бачить, з іншого боку пагорба засвітився якийсь ящик на ніжках. Цікаво. Підійшов до нього. Напис “їжа для червонопиких”. Дві кнопки “хліб” та “вода”. Натискає “хліб”. Випадає буханка хліба. Тепер натискає на “вода”. Чує з динаміка: “Ліміт обмежено”. Бере палицю та щосили вдаряє по ящику. Чує голос: “Ще раз вдариш - будеш завтра без хліба та води”. Постояв, подумав, кинув палицю. Пішов із хлібом на пагорб. Лупає, їсть. Ще більше накидав на себе полотняного, картонного сміття, щоб не замерзнути. Заснув. Прокидався кілька раз від раптових звуків, криків, які лунали десь далеко. 

День. Він все ще лежить. Встав, пішов до ящика. Натиснув на “вода”. Випала пляшка води. Натиснув на “хліб”. Почув: “Ліміт обмежено”. Пішов на пагорб. Доїдає вчорашній хліб, запиває водою.