Геніальний професор

Через два дні. Їдуть у таксі по місту. Під’їжджають до свого будинку. Виходять. Осінь, хоч пізня, але тепла. 

Старший чоловік грається з малою дитиною рожевим м’ячем. М’яч котиться до ніг Павлини. Піднімає м’яч, усміхається, віддає дитині. Старший чоловік: 
- Дякую. 
Дитина до свого діда: 
- Дідю, а куди м’ячик був від мене покотився? 
- Він покотився, щоб познайомитися з новими людьми. 
- Він вже з ними познайомився? 
- Так. 
- А куди м’ячики котяться? Куди хочуть? Так як люди? 
- Мабуть, так. 
- А чого м’ячики котяться тільки зверху вниз? Вони що так як люди самі не хочуть котитися вверх. 
Дідо розсміявся: 
- Ну, чому ж не хочуть? Деякі люди уміють котитися по похилій поверхні вверх. 
- І що їх не потріно штовхати? 
- Уявляєш? Є такі серед людей екземпляри, котрих не потріно штовхати вверх. Вони кого хочеш самі заштовхають. 
Підходять Йван та Павлина до свого під’їзду. Йван зупинився. Павлина розвертається трохи здивовано: 
- Ти що не йдеш додому? 
- Не йду. Я йду по похилій поверхні котитися вверх. 
- Тобто? 
- Тобто я йду зараз у синій будинок. 
- Ну, тоді - щасливо. 
- Навзаєм. 

Розходяться. На задньому плані дівчинка підкидає м’ячик вверх, а він зависає на кущі. Дує вітерець, здуває цей легкий м’ячик, котрий котиться далі алеєю. Дівчинка біжить за ним, але не може наздогнати. 
Йван йде парком, вулицями, зебрами… Їде в громадському транспорті. Йде. Перед ним будинок обтягнутий синьою рекламною сіткою. Банер на якому здалеку видно – “Ви хочете бути сильнішими, кращими, здоровішими!? Від тепер це реально! Заходьте!” Поряд з банером усміхнена фізіономія професора Потрихотька. 
Йван наближається до вхідних дверей. Вітер поміж ним та дверима задуває рожевого м’ячика. Йван нахиляється піднімає його, оглядається, але нікого не бачить, хто б ним цікавився. Тут вітер вдаряє злегка об стіну другого, а за ним і третього такого ж барвистого м’ячика. Випускає з рук. Відчинає двері. Заходить в приміщення. Приємна зала, небагато людей. Три столики по віддалених місцях, де менеджери щось говорять відвідувачам. Інші за столиками п’ють каву, чай чекають своєї черги. 
Йван підходить до головної стійки над якою видніється напис – “Запис на першу співбесіду”. 
- Я хотів би записатися на прийом.  
Приємна молода пані з рецепшену: 
- Тобто на першу співбесіду для проходження процедури? 
Я вам дам номерок, ви підійтете до нашого менеджера за ось той столик, після ось цієї пані. 
- Вибачте, але я би хотів потрапити на прийом до самого професора. Чи це можливо? 
- Можливо, але у вас мас бути аргументована причина. 
- О, так, я ... Так, дозвольте представитися, я Йван Галицький, чоловік мабуть відомої вам Павлини Галицької, котра нещодавно пройшла вашу процедуру та після неї затримала голіруч двох кримезних небезпечних злочинців… Вона вам зробила хорошу рекламу, про неї був сюжет у місцевих новинах. 
- Звичайно! Ми про це знаємо! То ви також хочете пройти у нас процедуру? 
- Так. Але, знаєте, я по своїй натурі трохи скептик, тому мені потрібно почути аргументовані твердження самого професора. 
- Зачекайте хвилинку - я зателефоную професору. 
Телефонує, щось тихо говорить, пояснює… Йван оглядається навкруги, дивиться на людей, на інтер’єр… Вдивляється, як бліда обслуга з красивих дівчат різниться від рожевощоких  відвідувачів. 
- Пане Йване, саме зараз професор готовий вас прийняти, але у нього для вас буде не більше п’яти хвилин, бо він має їхати на важливу зустріч.  
- Гаразд. 
- Пройдіть, будьте такі ласкаві, на другий поверх, вас там зустрінуть. 
Йван піднімається сходами. Бачить чоловіка з навушником. 
- Доброго дня! - усміхається та вітається той першим до Йвана. - Сподіваюсь документи ви маєте при собі? 
Йван трошечки ніби здивовано: 
- Т-гак. 
- Покажіть. 
Дивиться, перегортає  сторінки. Фотографує. Віддає: - Дякую, Пройдіть дальше. 
Коридор звертає вліво. За рогом бачить двох таких же бодігардів, по краях два столики, посеред коридору рама-металодетектор. 
- Добрий день! - Вітається один з них. - Викладіть усі предмети, котрі маєте на стіл, а самі підніміть руки вгору. 
- Доброго вам дня! - Висловлює побажання Йван, викладаючи документи та ключі на стіл. Піднімає руки вгору. 
Молодик обшукує вправними рухами Йвана. 
- Гаразд, тепер пройдіть через цю раму. 
Проходить. 
- Добре, візьміть свої речі. Та пройдіть дальше, там вас зустрінуть. 
Ще один поворот коридору. Йван бачить молодого чоловіка, котрий мовчки помахом руки кличе Йвана до себе. Йван підходить. Чоловік мовчки показує на двері. Йван оглядається на зачинені двері. На них табличка “Професор... 
- Можна зайти? – Питає. 
Молодик мовчки киває головою. Йван відчиняє тихо двері. Бачить під стіною такого ж охоронця, котрий стоїть склавши руки за спину. Під протилежною, від дверей, стіною сидить за столом професор, в окулярах, з ручкою в руці, щось читає. Під іншою стіною, між вікнами, стоїть ще один охоронець. Тиша. Охоронці дивляться на Йвана, але не реагують. Професор здається не помітив гостя. 
- Добрий день, пане професоре! Чи можна зайти? 
- О, добридень! Та ви вже зайшли! Підходьте ближче, давайте привітаємось. - Подає йому руку через стіл. – Уміщуйтеся, будь ласка, в це м'яке крісло. Бо я якраз нашвидкоруч дочитую ваше досьє. 
- Моє досьє? 
- Так. Я бачу ви також цікава особистість! 
- А звідки у вас дані про мене так блискавично появились? Я, здається, нікого не попереджав про свій візит!? 
- Ну, що ви? – Каже професор. - У наш вік комп’ютерних технологій - це секундна справа. Тим більше, що ми маємо котракти на постачання нас провіреною інформацією з різних джерел. Ми отримуємо інформацію у межах закону. Але той, хто має кошти, при бажанні, може знати про вас більше аніж ви самі. 
- Ви маєте на увазі телефонні розмови? 
- Ну чому тільки телекомунікаційні розмови? Усі розмови. Та уявіть, навіть розшифроване ваше ДНК. 
- ДНК мого розшифрованого у мене нема. А у вас вже є? 
- Якщо наша розмова буде результативною, то у нас вже є достанньо вашого матеріалу для розшифровки вашого ДНК. 
- Ну, так… Якщо подумати… То це так. Ми тепер живемо у відкритому світі, скількома замками ми б від нього не закривались. А ці всі сучасні винаходи, гаджети, розумні окуляри… годі за усім встигнути. А все створено за збігом обставин… 
- Авжеж! І якщо ви помітили - то ви правильно підмітили, пане Йване… Та що казати, - розводить професор руки в сторони. - Навіть наш експеремент - це також збіг дивовижних обставин! Збіг нових відкриттів ниточки від яких я зумів дивовижним чином зв'язати у новий клубок. Саме я зумів це вивести у ще одне сукупне відкриття. Та що там казати “відкриття” - це не просто відкриття, а крок людства у новий світ. Люди стають іншою, на щабель вищою, расою! 
-!Ви, пане професоре, сказали щойно таке слово - “експеримент”!? 
- Так, це і є експеримент! Але, я вас скажу, вдалий експеримент! Зрештою, ви ж бачите це на своїй дружині. З нею усе гаразд! А якщо і є якісь непередбачувані зміни, то тільки в позитивну сторону. Це все феноменально, Це все геніально. І це все зробив я! – Гордо професор показує пальцем на свої груди. – Ви колись своїм дітям та внукам будете розповідати про сьогоднішню зустріч зі мною. Бо я від тепер і назавжди, на всі віки! Ось так – не більше і не менше! 
- Можливо, ваша правда, пане професоре, але саме слово “експеримент” трохи відлякує. Якось не дуже хочеться бути учасником експерименту, який не завершено. Чи вже завершено? 
- Можете вважати, що експеримент завершено та успішно впроваджено в цей рожевий світ. 
- Але, вибачте, пане професоре, може я помиляюся, може це освітлення таке, але мені здається, що ви самі є трохи тим рожевощоким. Чомусь синюватостей на вашому обличчі я не спостерігаю. 
- Так, друже, ви вірно підмітили. Скажу вам чесно, у цьому будинку, зі всього нашого персоналу, тільки один я залишився рожевощоким. Але це всі знають! У тому числі наші вже пройшовші процедуру інвестори. І це лиш заради контролю процесу. Адже, ви знаєте приказку, що корабель останнім покидає капітан. Ми на 99 цілих та 99 сотих упевнені у вірностъ всіх наших медичних дій. Та вважаю за честь бути для червонокрововних людей провідником у новий земний світ… Але водночас - я хочу бути останнім із рожевощоких… Тим останнім, хто закриє двері за рожевощокою расою! 
- Тобто ви будете останнім з землян, хто пройде цю процедуру? 
-Майже так. Ви, мій друже, близький до істини. Я буду умовно останнім. Бо розуміємо, що всі земляни цю процедуру не пройдуть. І всі нам не потрібні. Нам потрібні кращі з кращих – із тих мільярдів, що тепер є на Землі, одного мільярду нам достатньо. Поки що. Золотого мільярду! Тож ймовірно, що я буду останнім з першого… - Подумав. – А може другого чи третього мільярду. Гадаю більше трьох мільярдів нам не буде потрібно у жодному разі. 
- Чому? 
- Це довго пояснювати! Але я цей проект, експеримент, чи як хочете називайте, відкрив, як наукове відкриття, і саме я його закрию… У розумінні, що останній пройду процедуру, останнім перейду цей рубікон. 
- А, якщо не секрет, професоре, то у чому родзинка геніальності вашого відкриття? 
- У чому? Зрозуміло, що у поєднанні відкриттів, які здійснили інші вчені. Плюс моє дослідження,  відкриття у галузі в якій спеціалізуюся. Це клонування дивих істот. Також мене ще в юності зацікавило питання - чому на планеті є істоти з іншим забарвленням крові та чому вони міцніші, витриваліші за людей!?  
- Ви ведете мову про павуків, скорпіонів та, здається, восьминогів? 
- Ви, друже, слушно зауважили. Візьміть, наприклад, до уваги таку істоту, як скорпіон. Він може довго не їсти, не пити, витримує спеку у пустелі, а також здатен витримувати значно більші дози радіації, аніж людина. А здавалося б, що таке голуба кров? 
- Це цікаво. 
- Безперечно, пане Йване. Адже голуба кров має в своїй основі мідь, котра надає їй такого кольору. А людька має в своїй основі залізо, котре забезпечує доставку кисню та надає крові червоного кольору. Ми попрацювали над тим, щоб попробувати у людській крові замінити залізо на мідь та, можливо навіть несподівано для самих себе, досягли дивовижних результатів. Зрештою, вкотре вам кажу, ви бачите свою дружину. Якщо помічаєте зміни, то тільки у кращу сторону. А також нещодавнє відкриття Мюльхера, ви мабуть чули про нього. 
- Ні, не чув. 
- Ви не чули, бо не читаєте наукових журналів. Це так звана спеціалізована література. Там друкують усі ці винаходи, але дуже наукового мовою. Так ось суть його відкриття зводиться до безконтактного зчитування інформації з людського мозку під час сну людини. Потім ця інформація може бути редагована спеціалістами на іншому спецкомп’ютері вручну, або з допомогою програми на суперкомп’ютері. Отже є можливість відредагувати інформацію в голові людини! 
- Тобто відредагувати людську свідомість, память? 
- Саме так, підкорегувати, якщо казати делікатно… Забрати непотрібні спогади, переживання та навіть добавити спогадів, котрі людина ніколи не переживала. Добавити знання, правила закони. Змінити її... 
- Але ж, професоре, хочу вас запитати, при зміні пам'яті також корегуються переконання людини? 
- Та ба..! Скажу вам по секрету – можемо змінити на краще саму людину! Хіба це не щасливий сон!? Мрії людства, мрії всіх релігійних проповідників, про покращення поведінки людини - починають збуватися! Світ без воєн! Із людьми, котрі мають в голові однакові правила, закони та знання. 
- А як же людина отримує назад свою підкореговану пам’ять? 
- Таким же самим чином, під час сну, безконтактним способом відбувається перезавантаження мозку на нейронному рівні. Людина прокинулась та пішла ніби й нічого з нею не відбувалося! 
- Ви все дуже цікаво та захопливо розповідаєте! 
- Ось бачите! - усміхається професор. - А в результаті ми маємо нову людину - ню гомо сапієнс. Нову, голубу націю, нову расу, новий світ. 
- Дякую! Вдячний вам, пане професоре, не буду вас затримувати більше. 
- О, ви були хорошим співрозмовником, пане Йване. Ось ваш номерок. Завтра із ним підійдіть на 10 годину у 18 кабінет. Не вагайтеся! Можливо в подальшому ми запропонуємо вам та вашій дружині роботу в нашому цьому головному офісі. А мені вже час їхати на важливу зустріч. 
На наступний день. Йван завчасу прийшов. Сидить у вестибюлі. Розглядає відвідувачів. Одні записуються, інші говорять за окремими столиками із консультантами. Ще якісь відвідувачі, як то Йван, прибули із номерками, щоб проходити саму процедуру, перший її етап.