Село. Баба Галина

- А де ці маленькі горнятка, - шукає очами Павлина, - в яких вона нас завжди пригощала кавою? 
Знайшла. Виходять з горнятками кави, котра парує… Сідають на сходи. Йван накриває її своєю блюзою. Сам у сорочці на довгий рукав. Сперлись одне на одного, тримають у руках, грібчись, чашки з кавою. Світає. Ранок прохолодний, але красивий. 

Хтось повз ворота веде корову пасти. Дивовижно, ще у деяких селах є живі корови. Прочвалали коні запряжені у віз. На возі сонний фірман. 
- Все, Йване, так як було тут кілька років тому. Давно ми тут не були. Вже місяців скільки? 
- Місто з його шаленим ритмом затягує… Одні доїзди на роботу з роботи скільки часу займають? Після роботи крім дивану в квартирі нічого не хочеться. Ну ще поїсти… 
- Чогось тут бракує. 
- Нашої привітної бабці? 
- Само собою. Але мені до цієї кави бракує молока, бабця вміла це зробити по особливому. Ще як тримала корову. 
- Але й пізніше, Павлино, коли продала корову, все одно ми мали від неї каву з молоком. 
- А, так! Вона брала в сусідки козине молоко. До речі, а як там наша сусідка, пані Галина, вона ж приблизно тих років, що й була наша бабця. 

Чути голос на сусідньому подвір'ї, шум дверей, що рипом відчинилися, закудахкали кури вилітаючи з курника. 
- О, так це ж вона кури випускає. – Каже Йван. 
- Круто. Живі справжні кури.  
- Скоро, Павлино, такі будуть тільки на промислових фермах або в зоопарках. Все інше бюрократи заборонять людям тримати, вирощувати, споживати - як так звану “не сертифіковану, а отже небезпечну продукцію”… Йдем її провідаємо? 
- Звичайно. 
Підійшли до хвіртки, котра є плоті між сусідськими дворами. 
- Слава Ісусу Христу, бабо Галино! - Вітається Йван. 
- Слава навіки! Діти дорогі! – Відповідає баба Галина. - Ви мені як рідні! Ви приїхали до своєї бабці в гості? Ех, вже нема її. Та й я туди збираюся. 
- Та ви так не кажіть пані Галино, вам ще треба жити хоч до ста літ, ви така моторна! - Каже Павлина. 
- Ех, моторна чи не моторна, але на все свій час, діти. Хтось живе, як ті мешти, рік за роком, день за днем зтоптується, зношується та всі це бачать. А хтось живе, як та лампачка - світить всім, гріє всіх, а потім раз і умить перегоріла.  
- А ви нам молочка дасьте від своєї кізочки? Нам трішки, буквально по ложечці до кави. - Просить Йван. 
- Та чо б я не дала, діти дорогі? Але певно, що вже свою кізоньку подояла останній раз. 
- А з козою вашою що? – Питає Павлина. 
- Та нічого з козою, здорова коза. Чуєте, як бекає? Зачула мій голос. Але за годину має прийти мій брат молодший, тай забрати її на своє господарство. 
- Чого ж це? Та тримайте ще - і козі біля вас добре, доглянута, тай вам веселіше буде. 
- Так не заберу ж я її з собою в ту дорогу. 
- В яку дорогу? 
- Та в ту, на тамтой світ. 
- На який ще тамтой світ, бабо Галино? 
- Та на який? Та вмирати буду. 
- Ой, бабцю, та що ви таке говорите!? 
- А-я, я не жартую, я про це знаю. Приходить мабуть моя година. 
- Та ви ж ніби здорова! - Ствердно каже Йван. 
- Може й здорова, а може то тільки так виглядає ніби здорова. А хіба такого не буває, що ніби здорові помирають? 
- Та буває різне. Але ви трохи дивно це все говорите. 
- Таке воно життя діти - трохи дивне. Ніхто не знає, що кого чекає. 
- Ось бачите, - каже Йван, - ви вже сами собі заперечуєте. 
- Та що вам сказати… Може й заперчую, а може й ні, бо свого майбутнього я не знаю, але давно відчуваю. Й мої відчуття рідко мене підводили.  

Заходить на подвір’я старший чоловік. Брат Галини: 
- Ну, що? Ти вже видояла? 
- Та то ти щось заскоро прийшов за козою!? 
- Може заскоро, а може ні. Може, думаю, поговорю з тобою, та й, може, передумаєш мені козу давати. 
До молодших: 
- Добрий день, молоді люди! – Показує рукою на Галину та емоційно каже. - От, дурна баба, вбила собі в голову, що буде нині помирати! Ви десь таке бачили чи чули? Навіть священника запросила, щоб висповідав її вдома. 
- Священник прийде пізніше, має ще заняття в сільській школі, хоча я його просила зранку. 
- Ну і що ти таке собі в голову вбила? Та ти ще мене переживеш! Хоч я молодший за тебе. 
- По роках ти брате будеш жити довше за мене. Забереш козу. А я ось дочекаюсь священника, висповідаюсь, прийму святе причастя. Тай собі сама техенько ляжу на постіль, закрию очі, спокійно полежу-полежу, тай з миром піду. 

Брат трошки знервовано:  
- Ех, нема про що з тобою говорити. Давай козу, най я йду! 
Виводить з хліва за шнур козу. 
Йван:  
- Дякуємо за молоко бабцю! Ми також підемо прогуляємося… Але ви не сумуйте, ми ще сьогодні до вас зайдемо. Бувайте здорові! 
- Йдіть здорові! 
Закривають за собо хвіртку.  
- Це вже мабуть старечий маразм. - Каже Йван. 
- Хто знає!?.. 
- Та вже стільки років сама, без рідних та навіть ровесників, та навіть без телевізора, тільки що це державне проводове радіо слухає. 
- Та вона ніби не блудить. 
- Все одно її не розумію. Пішла би краще жити до брата. Знаю, він їі давно запрошує до себе… їх там купка люду і для неї ще куток знайдеться. 
- Не хоче мабуть. 
- Та не хоче. Ще при нашій бабці казала, що краще самій, аніж комусь набридати.  
- На старістъ, Йване, люди різні. 
- А я не знав, що таке старечий маразм. Тепер, здається, вже починаю розуміти. Тож треба таке говорити? Часом деякі старенькі вигадують нісенітниці, блудять думками, ображаються, плачуть, як малі діти, як казала на старості наша покійна бабця “ви, діти, не ображайтеся на мене, якщо я може щось не то скажу, бо старе, а мале - то один розум”. 
- А може, Йване, баба Галина ще цілком при своєму глузді? 
- Та хіба можна при своєму здоровому глузді знати та оголошувати всім навколо, що я така нині помру? 
- Ну, гаразд про бабу Галину. Що робимо? Їдемо у місто, чи сьогодні ще відпочинемо тут? 
- Я за те, щоб залишились тут, трохи поприбираємо у садку, бо коли ще така нагода буде. Тай підемо у ліс на прогулку. 
- У той самий ліс? 
- У цей, що тут у нас за селом. Спокійно погуляємо, може грибів назбираємо. Відпочинимо, а завтра вже у місто, Павлино. 
- Гаразд. А в місті ти підеш на процедуру? 
- Ще подумаю. 
- Як подумаєш? Ото запитала. Ти ж так усердно переконував бандитів, що їм потрібно обов’язково пройти процедуру! 
- Тай ти переконувала не менш усердно. Не знаю, які були у тебе мотиви, але я, як подумав, що їм мозок перероблять, як тобі, що ти тепер дорогу переходиш тільки по зебрі або на світлофорі… То вони більше не зможуть жити по поняттях та порушувати закони та навіть дрібні правила громадські! 
- Тай я про це думала, коли Бананана переконувала. Хоч би не передумали вони туди піти. 
- Ну так, таких потрібно без черги туди пропускати. 
- Ну, а ти підеш чи ні, скільки ти ще будеш думати? 
- Я піду. Але позбуватися свого “я” я також не хочу. 
- Ти думаєш, що я позбулася свого “я”? 
- Павлино, моя дорога, потрібно бути правильним чи правильною. Але правильною потрібно бути не у межах кимось прописаних правил, а у межах здорового глузду! 
- А що я зробила поза межами здорового глузду? 
- Вибач, Павлино, ти при здоровому глузді. Просто воно трохи смішно, що людина за містом, коли нема машин, не перейде дорогу, бо нема там світлофора чи нема намальованої зебри. 
- Тобі було смішно? 
- Ну, вибач, не смішно, а скажу так, дивно чи дивакувато. Але я таки піду на цю процедуру, принаймні у синю лікарню на першу співбесіду, щоб дізнатися більше. 
- Гаразд, коханий, - цілує його в щоку, - йдемо збираємося на прогулку у ліс.