Втеча

Павлина: 
- Біжимо! 
Йван: 
- Побігли! 
Забігають у нічний ліс. Шарудить листя, кущі, драпаються об гіляки, стукаються тілами об стовбури дерев, віддаляються від траси. 

Вийшов з машини, тримається за голову лисий Микола Петрович. Дивиться у сторону нічного лісу, починає голосно сміятися, зігнувся, вкляк, поклав долоні на коліна, сміється. Повиходили всі інші. Ржуть, як коні, ті, котрі під’іхали на третій машині. Приводять інші себе в порядок, обтріпуються. 
Микола Петрович: 
- А що це було!? Воділа, ти чо гнав як шалений? 
- Я не знаю, але здається вона мене загіпнотизувала. Я без її голосу ніби чув, як вона наказувала “газуй-газуй”, і не міг тому противитися. А потім як закричить “Гальмуй!” то я чуть в штани не наробив… 
- А камери не виключено!? – Каже Лисий. - Ото буде ржати шеф, як подивиться з реєстраторів на наше кіно. А тих, хто щойно найбільше з мене ржав, я, як начальник безпеки, звільню сам особисто. 
- Але ж ви теж… 
- Я сміявся сам з себе. Але ржати з мене я нікому не позволю! Тим більше своїм підлеглим. 
- Та ладно, старий, вибач, я не з тебе, я так по приколу трохи поржав. 
- Ото доставили паню до шефа!? 
- А чого ви так з нею панькалися? Вона що якась особлива? 
- Бачиш, особлива. Що вона тут з нами натворила! У мене взагалі, здається, струс мозку, бланш... Як голова болитить! У-у!
- Бляха, а де ж я тепер пістолет маю знайти, десь він полетів здається сюди, у траву… Чи може аж у кущі… Ніхто не бачив? Присвітіть мені. Ото жіночка нам попалася. 
- Лисий, вона що з військ спеціального призначенння? 
- Радше із раси спецпризначенців. 
- Тобто? 
- Що тобто, Дикий? Ти що не дивишся місцевий канал чи не читаєш пресу, хоча би в неті? Це ж вона нашого ведмижатника пов’язала. 
- Обана, так це ж вона з цих, як тепер кажуть, синіх, що почали про них рекламу гнати!? 
- Во-во, з цих самих голубих чи синіх. 
- Круто! 
- Нюанс тільки в тому, що наш шеф впритул зацікавився цією темою. 
- Тобто він хоче цю синю особу наказати за нашого медвижатника? 
- Ти що не доганяєш. Дикий? Навпаки - шеф хоче, щоб ти також став голубим, - заржав, - а ми… синіми. 
- А чо це я маю ставати голубим? Ні. Не хочу. 
- Ну, тоді будеш синім. Синяком будеш! А то не хочу… 
- так би і сказав, синім, а то голубим, голубим. 
- Лисий, як це тими синіми ми маємо стати? 
- Та так! Все просто - хоче шеф перетворити нас на банду синіх суперменів. Бачили, що вона виробляє? Ось хоче, щоб ми такими стали. Тим більше, що тепер рекламна акція - переводять на голубу кров безкоштовно. 
Дикий:  
- Круто! То що шеф не хотів її за ведмижатника прикінчити? А то я її чуть не пристрелив. 
- Ти що реально тормозиш? – Нервується Лисий. - Якщо би хотів прикінчити, ми би це вже давно зробили, на відстані досяжності кулі з снайперської гвинтівки. Або з авто. Під’їхали - “бах” і все, і поїхали далі… Ніхто би її в салон авто не тягнув. Шеф хотів просто з нею по-го-ворити, побачити, послухати першого живого представника синьої раси. 
- Ото круто. Ми вже поговорили… Хоча… людина, як людина. Я навіть не помітив, що вона якась голуба чи синя, просто бліда та й все. Але можливості у неї звичайно не людські. 
- Я би сказав - особливо людські. 
- Тобто надзвичайні… 
Микола Петрович: 
- Добро, хватить тріпати язиками. Поможіть Дикому знайти пістолет. 
- О, я вже знайшов. 
- Ну, тоді поїхали! Відгрібати… Шеф вже нас зачекався. 

Розвертаються їдуть у напряку міста, потім враз ще раз розвертаються на трасі та їдуть у напрямку за місто. 

Вийшовши на випадковий пагорб Йван та Павлина бачать за деревами трасу. Бачать, що на трасі не видно стоячих авто з увімкненими фарами. 
- Йдемо потихенько до траси? – Пропонує Йван. 
- Та йдемо, не чекати ж нам тут у лісі світанку. 
Йдуть темним нічним лісом. Лиш ледь-ледь розрізняючи стовбури дерев. Йдуть акуратно намацуючи під ногами грунт, щоб не тріщали гіляки під ногами. Ось і траса. 
Павлина запитує: 
- Як ти думаєш, вони десь тут у засідці можуть нас чекати? 
- Не думаю. Думаю, що вони вже звідси поїхали. 
Виходять на магістраль. 

Hа дорозі машин не видно. Зоряне небо злегка освітлює асфальтівку. Десь там за деревами починає сходити місяць. Павлина: 
- Ну що? Йдемо в місто? А по дорозі можеибудемо наматись зупинити попутний транспорт!? 
- Йдемо. 
Йдуть, але не по дорозі, а, перейшовши канаву, йдуть попри ліс. Через кроків сто Павлина: 
- А що якщо вони нас чекають вдома? 
- То що нам в лісі ночувати?
- Не перебільшуй те, що маю на увазі. 
- А що ти маєш на увазі? 
- Ну хоча би день, два не показуватися вдома. Давай краще вже на дачу. Там принаймні безпечніше… Тай, ніхто про неї не знає, окрім найближчих друзів. 
- Хай буде так. – Погоджується Йван. - Тоді нам у протилежну сторону. Шкода що ми залишилися без телефонів, а то б викликали таксі. 
- Мій залишився у сумочці в машині, а твій де? 
- Та не знаю де. Власне, спохватився у лісі за кишеню, а його нема. Може в лісі його загубив. А може біля машини… Чи в машині, коли боровся. Тепер потрібно полюбому зупинити попутню машину, бо десять кілометрів ти у своєму взутті навряд чи здолаєш. 
- Та я то здолаю, але краще машиною. 
- Нам потрібно перейти дорогу.  
- Для чого? 
- Для того щоб йти у напрятку дач та водночас пробувати зупиняти транспорт. - Пояснює Йван. 
- Але це буде не по правилах. 
- Не по яких правилах? 
- Не по правилах дорожнього руху, Йване, йти спиною до машини. Потрібно йти обабіч по смузі на котрій транспорт їде тобі на зустріч. 
- Цікаво - то ти хочеш, щоб ми йшли з цього боку дороги та водночас зупиняли машини, котрі проїжджатимуть по іншій смузі?  
- Виходить, що так, йти тут, а машини зупиняти там… А якщо там, то не йти, а стояти і зупиняти. 
- А я, Павлино, не здогадувався, що з одного краю чотирисмугової дороги можна зупиняти транспорт, котрий їде аж через три смуги від тебе?! Та вони тебе вночі тут навіть не помітять! 
- То що ти пропонуєш? 
- Я пропоную розв’язати цю “теорему Піфагора”... або прийняти дитяче рішення – і розсікти цей гордіїв вузол - піти туди, там стати, та нікуди не йти. Нічого не порушувати! Та стоячи на одному місці чекати поки до ранку нам зупинеться якась машина. 
- Гаразд, але, здається, мені зараз легше розв’язати теорему, аніж перейти дорогу. – Сумно мовила Павлина. 
- Чому? Ти що не можеш перейти дорогу!?? - Здивовано дивиться на неї. - А!! Тобі ж потрібен світлофор! Або принаймні зебру. 
Але тут нема у лісі, за містом, ні світлофора, ні зебри. І фарбу я також забув з собою взяти, щоб намалювати нам тут на дорозі зебру. 
- Не кпи. 
- Павлино, у мене таке враження, що тобі зробили не тільки переливання крові, мені здається, що тобі ще й мозок перемінили. 
- Я тебе зараз також не впізнаю, - каже Павлина, -  чіпляєшся за слова, нервуєшся. 
- Ну, тоді йдемо мавчки. Хоча… Давай я тебе перенесу на руках через дорогу – і ти не порушиш жодних правил! 
- Зате ти порушиш! А я, хоч на твоїх руках, буду співучасниця. 

Нічний пейзаж. Окраїна дороги. Дві постаті йдуть окрай дороги по щебеню. Жіноча фігура спереду, взуття на високих підборах, йде оглядається під ноги... Ззаду чоловіча фігура з піджаком через руку, впевнено йде за жінкою, під ноги не дивиться. Між ними потрохи відстань збільшується. Він відстає вже на метрів двадцять. Вона каже: 
- Ей, де ти там загубився? Здається, я знайшла перехід! 
- Що зебру хтось намалював серед лісу? 
- Та ні. 
- А! Значить справжня зебра вибігла з лісу і вона зараз тебе перевезе на своїй спині на інший край дороги! 
- Ага, вибігла зебра… Хіба ти, як та зебра, мене перевезеш на інший бік дороги. 
- А що? Я за! Це слушна ідея! Я це вже тобі пропонував! Давай лізь мені на спину, або ходи мені на руки - я тебе перенесу.  
- Не спокушай на порушення! Не піддамся! Є інший варіант – тут є канал. 
- Який канал? Телеканал новин чи канал збуту продукції? 
- Ей, мудрагелю, тут є водостічний канал. Який йде під дорогою. 
- Круто. То ти гужовим транспортом не хочеш? 
- Яким гужовим транспортом? 
- Наземним гужовим транспортом. Тобто у мене на руках. 
- Знаєш, нестерпний мій, таки хочу бути у тебе на руках. Я ж жінка, а ти мій сильний чоловік. Але зараз я перейду каналом на той бік дороги швидше, як ти тут по поверхні. 
- Та ну!? 
- Давай я зійду вниз до початку каналу та скажу “старт”. І побачиш, хто з нас швидше. 
Зайшла вниз. Місяць трохи освітлює місцевість. 
- Старт. 
Поки Йван дійшов до половини дороги Павлина вже кричала з іншого краю дороги: 
- Ура, я вже тут. 
- Ну ти даєш! Як це можливо? В темноті бетоної труби та серед ночі. Ти що в тому каналі народилася та провела все своє дитинство? 
Підійшов до неї. Він на дорозі вона внизу на початку каналу тільки верхню частину її тулуба трохи освітлює місяць. 
- Не кпи, Йване. Давай ще раз, тільки в іншу сторону. Готовий? Старт. 
Поки Йван напівбігом добрався до середини дороги, Павлина вже завершила долати підземну цементну трубу, яка діаметром менша за її ріст. 
- О-па. - Здивавувався. 
- А тепер давай ходи сюди, на початок, та стартанемо ще раз. Але тепер ти біжи щосили. 
- Гаразд. 
- Старт. 
Поки Йван добіг до середини чотирисмугової дороги - вона вже вибігла з каналу та радісно закричала, голосно: 
- Я перша, я перша - ура! 
- Не кричи. Ти ж у лісі! А тут бандити. 
- Та які тут бандити? Я іх не боюся! Я, як ти казав, я суперменша, я твоя менша суперменка! 
- Зате тепер я тебе боюсь! Ти що розмножуєшся? І ти тепер не одна, а вас дві? По обидва боки каналу? Пригадуєш казку про зайця та черепаху, там заяць бігав туди сюди захеканий наперегонки з черепахою та ніяк не міг її перегнати. А потім виявилося, що то було дві черепахи, одна на старті, а друга на фініші. 

- Це тимчасово, Йване. 
- Що тимчасово? 
- Тимчасово я швидша, прудкіша, сильніша за тебе. Ось пройдеш процедуру і ти знову будеш сильнішим та швидшим за мене. 
- Заманливо! Тим більше маючи перед собою живий приклад. 
- Дивись, що я ще можу. Я тепер відчуваю більше інших людей, навіть їхні рухи, а можливо й думки. А найбільше відчуваю тебе, можливо тому  що тебе найкраще знаю, ти ж моя половинка. 
- І що ти ще можеш? 
- Стань за мною на відстань, наприклад, три метри. Я спиною до тебе. Я буду робити рухи руками, а ти повторюй за мною. 
Робить рухи, жести руками, він повторює. 
- Гаразд, я вже налаштувалася. А тепер ти роби рухи, а я стоячи спиною до тебе пробую їх повторити.