15. Уявляти та пояснювати

Чую, як Лара шарудить пакетами в коридорі.

– Ти вдома, Владе? Так рано сьогодні… Ой, а що сталося? – застигає перед безладом, що я накоїв за останні пару годин.

Мною кидало від одного кутка помешкання до іншого. Тобто від бару до гардероба. Але довести до пуття хоч одну справу не вийшло. Тепер маю безглуздо наповнену до половини валізу та хвору голову, що гуде від випитого вина.

Треба було обрати щось міцніше, або взагалі не братися за пляшку.

– Не можу працювати. Виникли деякі… обставини, які необхідно вирішити. От тільки не знаю як.

– Ти кудись їдеш?

– Так. Чи ні… Вона каже, що нічого не потрібно, та мені здається…

– Хто каже? – на ходу скидає босоніжки, оминає роззявлену пащу валізи та відбирає в мене келих. – Твоя мама?

– Мама, – киваю своїм думкам і втомлено вкладаю важку голову на край крісла, – але не моя.

– Щось я заплуталася. Можеш нормально пояснити? – Лара сідає на диван навпроти. Між нами тепер скляний кавовий столик і… моя дитина від іншої.

– Пам’ятаєш ту мою операцію? – кривлюсь, не бажаючи вдаватися в подробиці.

– Звичайно. Невже… У тебе знову щось?..

– Ні. Зі мною все добре. Я випромінюю здоров’я настільки, що можу зцілювати. Але, як виявилося, лише від одного діагнозу – безпліддя.

– Що ти… маєш на увазі? Я… не розумію, – сильно сповільнюється її вимова, а це означає, що Лара увімкнула свою мозкову потужність на максимум. У неї навіть щоки бліднуть під рожево-блискучими рум’янами.

Зітхаю та розтираю напружене чоло.

Треба якось дохідливо пояснювати.

Хоча насправді можна було нічого й не казати.

Яна Сергіївна, яка зволіла відповісти на один дзвінок, а потім закинула мене в бан, висловилася рішуче: претензій не має, вказувати мене батьком не буде, підтримки не потребує і взагалі…

Від згадки її жорстких, але справедливих зауважень хочеться знову залити очі.

– Владиславе, ви пам’ятаєте всіх своїх статевих партнерок?

І що було відповідати?

– Кгм… Ну… – я розгубився. Задумався.

На запальних і нетверезих студентських вечірках хто ж не усамітнювався з розкутою старшокурсницею?

Чи двома одразу?

Затятим бабієм я не став, та серед жінок мав популярність, якщо докладав хоча б мінімальних зусиль для успіху. І був у мене період, коли еротична лихоманка захопила кермо та трохи його покрутила. Недовго. Проте зухвало.

– Скажімо так, майже всіх… – пробубонів невиразно, уже розуміючи, що ця відповідь обернеться проти мене.

– Впевнені, що ніхто з них від вас не завагітнів?

Я замовк на кілька довгих секунд. Мало не до хрускоту стиснув мобільний. Добре, що корпус металевий. Інший би не витримав.

Тут вона права. Про наслідки своїх «загулів» ніколи не хвилювався. До сьогодні.

Звичайно, я не нехтував безпекою, був обережний. Та й партнерок обирав досвідчених, певно, вони щось приймали з контрацепції. Але… чи завжди?

Та ні! Маячня.

Якби щось – вони б мені повідомили, правда?

Проте, чесно кажучи, пару разів я навіть достоту не був упевнений, як звуть звабливу панянку, а вона – мене. Та це нікого не зупиняло…

Пауза затягнулася, і Яна сприйняла її однозначно та не на мою користь.

– Ось і уявіть, що ваших «випадкових дітей» побільшало. І живіть собі, як жили раніше. А я обіцяю вас ніколи не турбувати.

Це були останні слова, які я почув від неї. І саме після них мене потягнуло до алкогольного куточка… Ну бо як таке уявляти на тверезу голову?

– Зараз я тобі поясню, Ларо, а ти поки що можеш допити моє вино. Як заспокійливе, – встаю за новою пляшкою.

Та вона лише похитує келих і відставляє його на столик.

– Мені не бажано. Завтра на процедуру. Я буду просто тонік.

Знову процедура?

Мої нутрощі неприємно смикає. Це слово в моїй травмованій медициною свідомості трансформується в щось загрозливе та непередбачуване. Тривожне.

Я ще розумію, коли це для здоров’я, а так, задля якоїсь абстрактної «моди і трендів»…

Та сил напоумлювати Лару зараз немає. Тим паче що після моєї сповіді, сили самому знадобляться – відбиватися від її гострих, свіжо наманікюрених нігтиків.

Мережеве амплуа капризної, норовливої красуні все частіше залишається з нею, навіть коли телефон лежить камерою вниз на безпровідній зарядній станції.

Відчуваю, скільки нервів вона з мене повисмикує і який скандал закотить. Та сказати доведеться.

Я не звик підпирати спиною шафи зі скелетами.

У стосунках має бути довіра та спокій. На біса вони тоді треба, якщо навіть вдома не можеш розслабитися?

Подаю Ларі тонік. Собі наливаю мінералки – досить уже агонізувати. Маємо те, що маємо. І жити нам із цим разом, раз ми пара.

Отож… поїхали!