14. Перегрів систем

Чотири місяці потому. Сингапур.

Вікна штурмує раптова злива, проте спекоти це жодним чином не скасовує.

Кручусь разом з кріслом, аби зловити більше прохолодного повітря з-під щілин кондиціонера. Задуха – не остання моя проблема. Вона фонова і вже майже звична.

Чого не скажеш про чергові зауваження щодо останньої відмальованої графіки. Ще й нові, абсолютно безглузді та невиправдані таски! Усе це змушує мій мозок іскрити.

Тепер зрозуміло, для чого замовники хотіли нас перебазувати на свою територію ще й так радо пропонували взяти аванс.

Остовпіло дивлюсь на рядки цифр. Який термін виконання?

Активую робочий календар і прикидаю кількість годин, які доведеться витратити.

Та це анріал!

Вони думають, як це все робиться? Чарівною паличкою – вж-ж-ух, і готово?

Ще й деталізацію підвищити?

Та ми тут натурально в рабстві!

Стискаю скроні, проклинаючи той день, коли підписав довбаний контракт. І розірвати його не вийде.

Річ навіть не в тому, що буде відчутно дискомфортно виплачувати штраф. Найбільше постраждає репутація. Пісочниця розробників велика, але має кінцеві рамки. Досі всі свої проєкти я доводив до більш чи менш успішних, але вчасних релізів.

І цей доведу.

Але якою кількістю витрачених нервів і літрів кави?

Скошую погляд на свій уже порожній кухлик. Кава тут, до слова, на найвищому рівні. За звичкою, хочу гукнути Анну, щоб заварила свіжу. А потім згадую, що «осиротів», і зітхаю.

Моя найсумлінніша та найстаранніша помічниця нещодавно повернулася на батьківщину. Вибрала особисте життя на противагу кар’єрі.

Її бойфренд достиг до серйозних кроків. Вони давно зустрічалися, але варто було Ані полетіти за пів світу, чолов’яга зрозумів, що жити без неї не може та швиденько організував освідчення та весілля.

З кислим виразом обличчя ще раз дивлюсь на нові завдання.

Злива за вікном на кілька секунд шаленіє, а потім швидко вщухає. Волога, що досі не встигла всотатися чи добігти зливних решіток, починає парувати, підійматися мутним туманом над містом.

Можливо, моя кмітлива Аня якраз вибрала правильно.

А я ніяк не можу зізнатися, що із цим проєктом я реально схибив.

Але фарш назад не перекрутиш.

Тож мусимо хильнути горня-друге традиційної міцної робусти зі згущеним молоком, підкотити рукава та якось допиляти цей довбаний світ драконів і… очі зупиняються на знайомій даті кілька місяців тому.

Чекай-но. А хіба не тоді?..

О! Ну звичайно! Десь у цей час мав отримати смс-повідомлення від клініки.

Навіть дивно, що я забув. Але не дивно – з огляду на виробниче пекло та підвищену туристичну активність у рідкий вільний час.

Перші враження досі горять перед очима яскраво й незабутньо.

Басейн на даху хмарочоса з видом на сучасне диво-місто.

Світлове шоу серед парку з вертикальними футуристичними садами.

Численні храми різних культур, шумні базари й базарчики, сповнені пекучою палітрою індійських спецій, візерунків, кольорів і ароматів.

Колоніальні та строгі маєтки й цілі вулиці, наче перенесені машиною часу з позаминулого сторіччя та всунуті поміж скляних і металевих ділових кварталів.

Один із найкращих зоопарків світу. І, звичайно ж, сила-силенна найсучасніших торговельних центрів, де занадто легко можна заблукати, втратити розум і гроші.

Просто зараз на славнозвісній «Орчард-Роуд» цим займається Лара.

Виявилося, що всі привезені нею купальники та стильні луки занадто прості та невибагливі для Сингапуру. З перших днів вона вирішила надолужити це неподобство. І досі цим займається, плавно з’їхавши з теми здорового життя та спорту на огляд нових колекцій в елітних бутиках, пляжних вечірок та рейтингу численних екзотичних барів.

Але повернемося до наших баранів… Вагітних баранів, точніше – однієї вагітної жіночки з великими очима олениці та ще більшими і звабливими… Кхм!

Так. Десь тут мені мало прийти повідомлення від клініки.

Радо відволікаюсь від нудних і осточортілих обов’язків на щось «типу» важливе.

Ліниво гортаю стрічку повідомлень, аж поки не починаються новорічні привітання. Мабуть, пропустив. Повертаюсь у потрібний період і відкриваю кожне послання.

Ніхто з клініки мені нічого не писав!

І не дзвонив.

Забули?

Лізу в електронну пошту – знову глухо.

Тягнусь до пустої чашки та виливаю до пересохлого рота густу жижу з дна.

Під шкірою збираються якісь гострі жала й миттєво охолоджують тіло й мозок. Навпомацки відшукую пульт від кондиціонера та вирубаю його. Не з першого разу. Пальці мажуть повз кнопку.

Фігня якась…

Ну що за безлад у них там відбувається? Невже не можна було хоч одним рядком. Хоч двома словами повідомити.

Бурмочу прокльони та подумки волаю, поки відкриваю сайт і знаходжу потрібний номер приймальні. Набираю. Довгі гудки, а потім автовідповідач.

А! У них же п’ята ранку. Треба чекати чотири години.

Ще раз продивляюся листування. Ще раз прокручую календар.

Може, вона в іншій клініці це зробила? Якщо зробила… а якщо ні?

Ні, такої інтриги я довго не витримаю.

Плюнувши на різницю в часі, пишу своїй безвідмовній Анні. Сподіваюсь, виручить мене на правах колишньої асистентки й бойової товаришки – я їй щедру премію виписав до весілля.

Прошу з’їздити в ту кляту клініку та дізнатися все безпосередньо на місці.

Намагаюсь повернутися до роботи, якою хоч греблю гати, але другою півкулею мозку весь час прислухаюся до месенджера й гіпнотизую годинникову стрілку.

Так! Аня прокинулась і прочитала повідомлення.

Згодна поїхати.

У дорозі.

Її відшивають у приймальні – не пацієнтка, не родичка, не можуть надати такі відомості. Дзвоню сам, кажу, що це моя довірена особа. Нарешті Аню проводять до вже відомого мені лікаря Волошина.