13. Вирішилося

Здригаюсь і підстрибую від чергового непристойного шурхоту та хвилі збуджених мурах, що носяться хребтом і чутливою шкірою грудей.

Ох, не подобаються мені такі асоціації. І тримати їх під контролем майже нереально.

Ні!

Навіть на цю ніч я в Ірини не залишусь. Зніму хостел?

А хоч і так.

Тепер треба ще якось прослизнути на вихід повз захоплену парочку, яка, схоже, терміново робить перестановку.

Втікаю від шуму до дальнього вікна та роздивляюсь вечірнє місто. Повертаюсь думками до своїх побутових труднощів і більше не фантазую.

На щастя, за кілька митей гарячий ураган у передпокої вщухає, а ще за хвилину господарі виходять до мене. І навіть у цілком пристойному стані. Хіба короткі жагучі погляди та раз у раз переплетені пальці видають сховану за верхнім, тонким шаром ґрунту пристойності досі розпечену лаву почуттів.

Намагаюсь не просочитися гіркою заздрістю.

У нас зі Славою ніколи не було такого непереборного хімічного й фізичного потягу.

Скоріш, я була зачарована його знаками уваги, відчуттям обраності та романтичними жестами, обіцянками… які тепер хай слухає інша дурепа!

– Вже піду, пізно, – оголошую після нетривалої ввічливої розмови. – Дякую за гостинність.

– Думала, ти не хочеш бути сама. Я вже дістала новий комплект постільної білизни, і халат для тебе знайдемо. У гостьовій зручне ліжко, попри те, що йому майже двісті років.

О, так! Я пам’ятаю. Ірина зробила мені оглядову екскурсію незвичною квартирою. Узголів’я різьбленого ліжка з темної деревини, якщо не помиляюсь, притуляється до спільної зі спальнею стіни.

– Ні-ні, мені треба вивести речі. Не хочу перетнутися з… ні з ким неприємним, – «чоловіком» В’ячеслава не хочу називати зайвий раз, а «колишнім» ще формально не виправдано.

– Тоді я проведу нашу гостю? – з легким поклоном змахує долонею в бік виходу Леонід.

Взуваюсь і перевіряю, чи нічого не забула. Пам’ять останнім часом грає зі мною у хованки.

Закохана парочка, обійнявшись, стиха обговорює свої закохані справи.

– Ти поїдеш зі мною на аукціон до Відня?

– О, Лео, пробач. Цього разу не вийде. Треба навідати маму, у неї знову стрибає тиск, а приймати вчасно ліки вона забуває.

О! Моя подруга в нещасті. Сподіваюсь, свої фірмові рецепти літня жіночка десь записала й вони не розтануть у вічності.

З теплом згадую смачнючі сливові пироги, які зрідка приносила на роботу Ірина. 

– А хіба доглядальниця…

– Отримала зарплату й наступного дня зникла. Без пояснень.

– Шкода. Я не зможу перевіряти цікаві експонати на міцність… без твоєї допомоги, – шепоче своїй обраниці Дракула-Далі.

А я закушую губи. Таки вгадала – вони випробовували комод!

– Я теж засмутилася, любий. Але нічого не вдієш. Мала надію, що Інна побуде з бабусею, поки знайду когось. Та в неї черговий фестиваль. Чи концерт. Ні, згадала: рейв-марафон. Каже, що влаштувалася хостес на цей захід. Та я певна, що й розважитися вона там встигне. Тож її не заохотила навіть моя обіцянка невеликої компенса… Яно!

Ловить мою долоню, якою я вже взялася за латунну ручку вхідних дверей.

– Ти хотіла на деякий час зникнути з міста?

– Саме так.

– І гроші тобі не завадять. Невеликі, але, зауваж, чесно зароблені за корисну та фізично не складну справу. Правда?

– Це було б чудово.

– Ну ось усе і вирішилося! – клацає пальцями та переможно усміхається подруга. – Звичайно, якщо тебе не злякає старий будинок та нудьга маленького містечка, що більше скидається на село.

– Ти жартуєш? Я щось таке і планувала винаймати.

– Пречудово! – стискає мою руку Лео-Леонід та, не встигаю зреагувати, схиляється до неї, торкаючись губами.

Хмикаю, приховуючи смішок, – його вусики, закручені догори ниточками, лоскочуть шкіру.

– Щоправда, характер у моєї старенької не мед. І навіть не стевія, – задумано і протяжно додає Ірина. – Захочеш ти, вагітна, з нею носитися? Це вже друга доглядальниця за рік, яку вона довела…

– Якщо дозволите, – стискає мої пальці Леонід і ще раз залишає на них поцілунок, – я б хотів стати меценатом у цій справі і значно підвищити зарплатню такій чудовій пані при надії. Хоча б спробуйте. – Заглядає він у мої очі з таким відчаєм і благанням, що… Я не збиралася відмовлятися, але хочу його запевнити.

– Я спробую. Не хвилюйтеся. І не обов’язково мені щось платити, я ж буду жити в будинку, тому…

Отримую штурханець у чобіт від Ірини й замовкаю.

– Це так благородно. Ти мій лицар щедрості та справжній джентльмен, – повертається до чоловіка та погладжує тонкий атласний лацкан його старомодного піджака. – Можливо, ти знайдеш годинку-півтори та відвезеш Яну Сергіївну до її нового місця роботи?

– Зараз? – кумедно смикаються його вусики, виказуючи невдоволення їхнього носія.

– Чому б і ні? Яночці треба негайно сховатися від чоловіка-зрадника.

Леонід протяжно зітхає і кидає на мене вже не такий прихильний погляд.

– А я б у цей час, наприклад, замовила суші та розклала твій улюблений японський столик… – з хрипким придихом промовляє, певно, якийсь таємний шифр Ірина Георгіївна.

Адже після цієї обіцянки вуса-стрілочки знову вказують чітко вгору, а мене беруть під лікоть та рвучко виводять із квартири-музею, на ходу питаючи адресу.

Це ж треба!

Потрібно буде дізнатися в Іри, що вона мала на увазі. Якщо це чарівна мова, яка так впливає на всіх чоловіків, я б хотіла її опанувати.

На майбутнє, звичайно.

Далеке-далеке. Адже найближчим часом у моєму світі не передбачається романтичних стосунків.

Натомість у ній будуть догляд за вередливою старенькою бабусею та новонародженою і не менш вимогливою дитиною.

Когось це може злякати. Проте я, займаючи місце в салоні яскраво-зеленого ретро автомобіля, уперше за день усміхаюсь розслаблено та щасливо.