12. Чуттєвий міраж

– Я так і знала! – майже задоволено вигукує Іра й дістає з металевого тримача червоні келихи. Виставляє на чорну мармурову стільницю.

Загальмовано слідкую за її рухами. Настрій мій відповідає інтер’єру нового помешкання подруги: сірий, темний, зловісний. З рідкими спалахами ядучо-кривавого гніву.

– А я не могла зрозуміти, нащо тримати таку недолугу лаборантку. Зв’язки з керівництвом. Звісно. Але не тільки родинні, а ще й – як оригінально! – інтим із босом. Але вона хвацька – одразу завагітніла.

– Угу… Ой, чекай! Я ж не буду, – виринаю з тяжких думок і накриваю келих долонею, коли Іра Георгіївна підносить якусь золотисто-червону пляшку до нього.

– Сік. Гранатовий. Тобі корисно.

– Ну добре, – вдячно киваю та роблю кілька ковтків кисло-солодкої прохолоди.

Собі вона плюскає чогось іншого. Теж схожого кольором на сік, але я впевнена, що це не він.

– І що ти плануєш тепер? – питає, коли ми вмощуємося на чорному ж шкіряному диванчику.

Знизую плечима.

– Все те саме. Лише не відкладатиму переїзд. Сховаюсь на кілька тижнів десь у знайомих, а коли настане час, буду народжувати. Клініка обіцяла погасити всі витрати. Хоч у цьому пощастило.

– Це правда.

– О, ну й на розлучення напишу заяву, звісно.

– Чудовий план, – Іра підносить свій келих до мого. Стукаємося. – Підтримую.

Вона недовго була в шлюбі, встигла народити дочку, а от виховувала її вже власними силами. І після того більше її нога, як вона каже, «в цю субстанцію не вступала».

– Але я питала про інше. Невже тобі не хочеться приперти зрадника до стінки? Подивитися, як юлитиме чи підбиратиме виправдання?

– Ні, – навіть на секундочку не вагаюсь. – Бути поряд із ним, бачити, чути тепер нестерпно. Бридко. Та й що це змінить? Хай розбирається зі своїм «сюрпризом» і просто відчепиться від мене.

Згадую зверхні, вередливі нотки в розмові коханки чоловіка.

Ірина пояснила, чому вона роздувалася такою впевненою павою.

Це племінниця одного із засновників нашої установи. Павла Сошко. Того самого, чиєю думкою та настроєм завжди так переймався Слава.

Готова закластися, що разом вони закрутять норов чоловіка в ріг потрібної форми, навіть якщо новина тому не сподобається.

– Ну так, пробачити й відпустити – це у твоєму характері. А я б вчинила інакше, – Ірина злостиво посміхається.

У брунатному шовковому халаті та цьому моторошно-темному інтер’єрі вона скидається на подружку графа Дракули.

– Я б спочатку гарненько притисла дітородні органи зрадника до твердої поверхні, а потім…

Її телефон починає награвати ритмічний молодіжний біт.

– Та невже? Вона знайшла час передзвонити! Мабуть, у лісі сконав чималенький слон. А їх же й так залишилося обмаль, тому маю відповісти, вибач, – підхоплюється на ноги.

– Інно! Ти нарешті вирішила дізнатися про здоров’я своєї пристарілої матінки? Чи гроші закінчилися? – виходить у сусідню кімнату кпинити дочку, а я залишаюсь підсміюватися над її «пристарілою» та цмулити сік.

Хвилиною пізніше мій стільниковий теж вирішує попрацювати за компанію. Приходить смс. Від Слави. Звичне, якби не почута нещодавно розмова в коридорі.

«Важлива зустріч щодо нового філіалу. Затримаюся.»

Пирхаю, мало не розбризкавши сік на вишуканий і, певно, раритетний килим під ногами.

Ідея подруги з розправою над брехливим чоловіком раптом стає більш привабливою. І якщо на очне протистояння я б не наважилась, то така «мобільна» версія з’ясування стосунків мене не страшить.

Просто хочеться повернути йому звинувачення в зраді, на які він безпідставно натякав.

Тисну на символ виклику й доволі довго чекаю.

Уже став до процесу «важливої зустрічі»?

Ой, фу! Бу-є!

Кривлюсь і скидаю виклик. Запускаю ні в чому не винуватий гаджет у дальній кут дивана, а потім одним махом випиваю свій напій. Відставляю пустий келих, трохи жалкуючи, що це звичайний сік.

Мало я чула «проповідей» про те, як чоловік старається заради добробуту нашої родини? Ще й цю інтрижку викрутить у свої мученицькі пожертви заради мене. Пішов він!

Тобто… це чудова нагода піти від нього мені!

Ось просто зараз, поки вони там «святкують». Маю нагоду спокійно зібрати речі та зникнути, нічого не пояснюючи.

Спалахи нетерпіння, злості В’ячеслава на мої відмовки та відкладання аборту стають дедалі яскравіші та непередбачувані. Не знаю, скільки ще часу я змогла б витримувати цей натиск. Але тепер немає потреби це перевіряти.

Моє вільне життя почнеться просто сьогодні! Чи могло б початися… бо… Хай цю ніч я проведу в Ірини. А потім?

Серед знайомих я так і не визначилася. Та й занадто просто буде мене знайти. Орендувати квартиру в столиці я не можу. Така розкіш нерозумна, з огляду на майбутні численні витрати.

Треба їхати кудись на периферію – вирішую, поки від вхідних дверей несуться вісники зустрічі пана Дракули зі своєю кровожерливою жінкою. Доволі пристрасної зустрічі!

Вологі поцілунки, стишені стогони та хрипке перешіптування…

Глухий стукіт, після якого звуки дещо міняють орієнтацію в просторі.

Це він посадовив Ірину на оздоблений багряними трояндами лакований комод? Чи невигадливо і брутально втиснув у стінку?

Божечки! У мене сьогодні день непристойних підслуховувань?

Хитаю головою і замружуюсь.

Мої чутливі рецептори беруться з якогось дива відтворювати ймовірні відчуття від дій за стіною.

От тільки замість сивуватого й сухорлявого володаря вусиків а-ля Далі, мені ввижається чоловік молодший і м’язистий.

Високого зросту та з густими русявими пасмами. З міцними гарячими пальцями, широкими плечима, в які нестерпно хочеться загорнутися, чіткою лінією підборіддя… гріховною усмішкою і ароматом пряного цитруса…

Чому його образ мене переслідує? Ми бачилися лише один раз. Перший і останній. Це не чесно!

Обіймаю себе руками й зітхаю.