11. Остаточно

Ретельно розправляю на обличчі захисну маску. Препарат, який досліджую сьогодні, цілком безпечний для дихальних шляхів. Та мій загострений останнім часом материнський інстинкт вимагає надмірної обережності.

Засипаю подрібнений зразок у вагову комірку і програмую температурний режим.

Поки апарат розігрівається та робить заміри заповнюю бланки.

Розшифрування графіку і висновки можна зробити пізніше, але навіщо втрачати час?

Цей тиждень навчив мене діяти рішуче та використовувати кожну хвилину максимально ефективно.

Я встигла зібрати всі документи й речі, які мені знадобляться на перший час незалежного життя. Написала заяву про виплату грошей у рахунок невикористаних відпусток. Продала через інтернет дещо з прикрас, аксесуарів і дрібної кухонної техніки.

Крім того, обдзвонила всіх знайомих і друзів, під різними приводами делікатно питаючи про можливість зупинитися в них ненадовго.

Звичайно, я можу поїхати до батьків. Але там Слава шукатиме мене в першу чергу й не дасть спокою рідним своїми нотаціями. Не думаю, що вони стануть на його бік, але не хочу це перевіряти. Та і їхати кожен раз на огляд чи аналізи дуже далеко.

А ще, як і планувала, я взяла додаткові зміни лаборантом. І тепер маю сумнів, що графік не виконується через недостатній штат.

Я прийшла на пів години раніше і встигла зробити п’ять замірів, а от мої колеги досі не зайняли робочі місця.

Чула, що хтось проходив коридором, голоси й шурхіт у сусідній кімнаті, де ми залишаємо речі та перевдягаємося.

А останні хвилин п’ятнадцять звуки долинають із кімнатки-кухні, що навпроти лаборантської. Ще й такі, наче в них там святковий бенкет із розважальною програмою. Розмови, смішки, дзвін посуду. Вочевидь ставати до роботи ніхто не поспішає.

А це що?

Повітря пахкає так, наче вирвалося з надійно закоркованої пляшки ігристого.

Взагалі вони там совість втратили?

Дожидаюсь завершення циклу, вимикаю термогравіметр і виглядаю в коридор.

– Вітаємо, Оленко! – скляний дзвін супроводжує вигуки й побажання здоров’я та щастя.

Ой! Здивовано гіпнотизую нещільно причинені двері. У когось День народження? А мені не казали.

Зазвичай ми складаємося на квіти й тортик.

Проте ситуація логічна: ще не всі знають, що я долучилася до когорти лаборантів. Сьогоднішня зміна якраз не в курсі.

Олена…

Перебираю всіх співробітників з таким ім’ям і не згадую нікого!

Мабуть, хтось із новеньких.

Я так зосередилася на собі й загрузла в нагальних справах, що мозок відсіяв всю зайву інформацію. Імена практикантів і нових співробітників, схоже, теж.

Тепер незручно буде вриватися на свято та їсти смаколики задарма. А зайти треба, не буду ж я відсиджуватися мишою. Однаково після застілля мене побачать у лаборантській, тоді буде ще незручніше. До того ж усім, а не лише мені.

Так! У мене в сумці є якраз баночка з фірмовим лосьйоном для тіла. Несла для Ірини Георгіївни.

Товаришка в курсі моїх планів і труднощів. Чи не єдина. Співчуває і допомагає як може. Пропонувала і свої квадратні метри, і гроші.

Та жити до неї я піду в останню чергу.

У подруги свіжі та спекотні стосунки з якимось відомим реставратором. Вона нещодавно перебралася до його шикарних апартаментів у стилі нуар, а свою однокімнатну квартиру залишила дочці-студентці.

Та і гроші брати мені було ніяково. Не настільки безвихідна ситуація. Поки що… Тому я запропонувала Ірині щось купити в мене.

Вона вибрала йогуртницю, парфуми, театральний клатч і ось… лосьйон для тіла з ефектом мерехтіння.

Зараз я за ним швиденько збігаю – і подарую.

Сподіваюсь, Іра Георгіївна мені пробачить.

Встигаю зайти до підсобки й пірнути у свою шафку, коли смішки й гомін гучнішають. Чую кроки коридором, клацання вікна, запальничок, шурхіт фольги. Легкий протяг доносить гіркоту диму.

– Тобі хіба не краще кинути у твоєму стані? – Наталя, це наша «старенька».

– Так я і кидаю. Але різко теж не можна. Вони зовсім слабенькі, – а цей голос не впізнаю. Мабуть, то і є іменинниця.

– Ще не сказала своєму?

– Ну… він здогадується. Сам мене до клініки возив. Але все нагоди не було. Похапцем серед обідньої перерви не хочу. А сьогодні, обіцяв, посидимо в нашому улюбленому ресторані, потім до мене. Якраз і скажу, і відсвяткуємо.

– Ой, не знаю, Оленко… чи зрадіє. Він у нас такий правильний. Ще й жонатий. Взагалі дивуюсь, як ви зійшлися.

Застигаю в незручній позі, затамувавши подих.

Підслуховувати не можна!

Але щось тривожно стискається в грудях і нашіптує: «Це важливо. Завмри. Слухай!»

– То й що, що жонатий? – зневажливе пирхання дзвінким дівочим голосом. – Це в них так, для галочки. Бачила, як ходять повз? Навіть не глянуть один на одного.

– Ну, це правда. Але вони й одразу не показували, що зустрічаються. Для всіх сюрприз був.

Мої очі сунуться на лоба, а волосся по всьому тілу стає дибки.

Це ж вони… не нас зі Славою обговорюють? Дуже схоже…

– А я тобі кажу, що в тому шлюбі все давно цвіллю поросло, – впевнено заявляє та невидима Оленка. – От у нас кожна зустріч, як спалах нової зірки. Він, знаєш, який голодний до жіночого тепла? Ще й народити вона йому не може – жалівся, що купу грошей викинув на лікування. А в нас, вважай, з першого разу все вийшло!

– Чекай, так вона ж вагітна!

– Ой, це, взагалі-то, секрет. Але якщо ти нікому… від іншого вагітна.

Затуляю рота долонею і до болю прикушую шкіру, аби не зойкнути.

Шлунок перетворюється на камінь і тягне до підлоги. Тримаючись за дверцята шафки, спливаю додолу.

Ну все. Останні примарні надії на дивний збіг розтрощилися на гострі друзки. Чи то мій шлюб розтрощився? Остаточно.

– Здуріти можна! А з виду така недоторка й соромняжка! То вони розлучаються, виходить?

– Поки що ні. Але до того обов’язково дійде, от побачиш! З її зрадою і моїм «подарунком», – сміється коханка мого чоловіка. Які вже тут сумніви?