Раптовий тато

11. Остаточно

Ретельно розправляю на обличчі захисну маску. Препарат, який досліджую сьогодні, цілком безпечний для дихальних шляхів. Та мій загострений останнім часом материнський інстинкт вимагає надмірної обережності.

Засипаю подрібнений зразок у вагову комірку і програмую температурний режим.

Поки апарат розігрівається та робить заміри заповнюю бланки.

Розшифрування графіку і висновки можна зробити пізніше, але навіщо втрачати час?

Цей тиждень навчив мене діяти рішуче та використовувати кожну хвилину максимально ефективно.

Я встигла зібрати всі документи й речі, які мені знадобляться на перший час незалежного життя. Написала заяву про виплату грошей у рахунок невикористаних відпусток. Продала через інтернет дещо з прикрас, аксесуарів і дрібної кухонної техніки.

Крім того, обдзвонила всіх знайомих і друзів, під різними приводами делікатно питаючи про можливість зупинитися в них ненадовго.

Звичайно, я можу поїхати до батьків. Але там Слава шукатиме мене в першу чергу й не дасть спокою рідним своїми нотаціями. Не думаю, що вони стануть на його бік, але не хочу це перевіряти. Та і їхати кожен раз на огляд чи аналізи дуже далеко.

А ще, як і планувала, я взяла додаткові зміни лаборантом. І тепер маю сумнів, що графік не виконується через недостатній штат.

Я прийшла на пів години раніше і встигла зробити п’ять замірів, а от мої колеги досі не зайняли робочі місця.

Чула, що хтось проходив коридором, голоси й шурхіт у сусідній кімнаті, де ми залишаємо речі та перевдягаємося.

А останні хвилин п’ятнадцять звуки долинають із кімнатки-кухні, що навпроти лаборантської. Ще й такі, наче в них там святковий бенкет із розважальною програмою. Розмови, смішки, дзвін посуду. Вочевидь ставати до роботи ніхто не поспішає.

А це що?

Повітря пахкає так, наче вирвалося з надійно закоркованої пляшки ігристого.

Взагалі вони там совість втратили?

Дожидаюсь завершення циклу, вимикаю термогравіметр і виглядаю в коридор.

– Вітаємо, Оленко! – скляний дзвін супроводжує вигуки й побажання здоров’я та щастя.

Ой! Здивовано гіпнотизую нещільно причинені двері. У когось День народження? А мені не казали.

Зазвичай ми складаємося на квіти й тортик.

Проте ситуація логічна: ще не всі знають, що я долучилася до когорти лаборантів. Сьогоднішня зміна якраз не в курсі.

Олена…

Перебираю всіх співробітників з таким ім’ям і не згадую нікого!

Мабуть, хтось із новеньких.

Я так зосередилася на собі й загрузла в нагальних справах, що мозок відсіяв всю зайву інформацію. Імена практикантів і нових співробітників, схоже, теж.

Тепер незручно буде вриватися на свято та їсти смаколики задарма. А зайти треба, не буду ж я відсиджуватися мишою. Однаково після застілля мене побачать у лаборантській, тоді буде ще незручніше. До того ж усім, а не лише мені.

Так! У мене в сумці є якраз баночка з фірмовим лосьйоном для тіла. Несла для Ірини Георгіївни.

Товаришка в курсі моїх планів і труднощів. Чи не єдина. Співчуває і допомагає як може. Пропонувала і свої квадратні метри, і гроші.

Та жити до неї я піду в останню чергу.

У подруги свіжі та спекотні стосунки з якимось відомим реставратором. Вона нещодавно перебралася до його шикарних апартаментів у стилі нуар, а свою однокімнатну квартиру залишила дочці-студентці.

Та і гроші брати мені було ніяково. Не настільки безвихідна ситуація. Поки що… Тому я запропонувала Ірині щось купити в мене.

Вона вибрала йогуртницю, парфуми, театральний клатч і ось… лосьйон для тіла з ефектом мерехтіння.

Зараз я за ним швиденько збігаю – і подарую.

Сподіваюсь, Іра Георгіївна мені пробачить.

Встигаю зайти до підсобки й пірнути у свою шафку, коли смішки й гомін гучнішають. Чую кроки коридором, клацання вікна, запальничок, шурхіт фольги. Легкий протяг доносить гіркоту диму.

– Тобі хіба не краще кинути у твоєму стані? – Наталя, це наша «старенька».

– Так я і кидаю. Але різко теж не можна. Вони зовсім слабенькі, – а цей голос не впізнаю. Мабуть, то і є іменинниця.

– Ще не сказала своєму?

– Ну… він здогадується. Сам мене до клініки возив. Але все нагоди не було. Похапцем серед обідньої перерви не хочу. А сьогодні, обіцяв, посидимо в нашому улюбленому ресторані, потім до мене. Якраз і скажу, і відсвяткуємо.

– Ой, не знаю, Оленко… чи зрадіє. Він у нас такий правильний. Ще й жонатий. Взагалі дивуюсь, як ви зійшлися.

Застигаю в незручній позі, затамувавши подих.

Підслуховувати не можна!

Але щось тривожно стискається в грудях і нашіптує: «Це важливо. Завмри. Слухай!»

– То й що, що жонатий? – зневажливе пирхання дзвінким дівочим голосом. – Це в них так, для галочки. Бачила, як ходять повз? Навіть не глянуть один на одного.

– Ну, це правда. Але вони й одразу не показували, що зустрічаються. Для всіх сюрприз був.

Мої очі сунуться на лоба, а волосся по всьому тілу стає дибки.

Це ж вони… не нас зі Славою обговорюють? Дуже схоже…

– А я тобі кажу, що в тому шлюбі все давно цвіллю поросло, – впевнено заявляє та невидима Оленка. – От у нас кожна зустріч, як спалах нової зірки. Він, знаєш, який голодний до жіночого тепла? Ще й народити вона йому не може – жалівся, що купу грошей викинув на лікування. А в нас, вважай, з першого разу все вийшло!

– Чекай, так вона ж вагітна!

– Ой, це, взагалі-то, секрет. Але якщо ти нікому… від іншого вагітна.

Затуляю рота долонею і до болю прикушую шкіру, аби не зойкнути.

Шлунок перетворюється на камінь і тягне до підлоги. Тримаючись за дверцята шафки, спливаю додолу.

Ну все. Останні примарні надії на дивний збіг розтрощилися на гострі друзки. Чи то мій шлюб розтрощився? Остаточно.

– Здуріти можна! А з виду така недоторка й соромняжка! То вони розлучаються, виходить?

– Поки що ні. Але до того обов’язково дійде, от побачиш! З її зрадою і моїм «подарунком», – сміється коханка мого чоловіка. Які вже тут сумніви?




Поскаржитись на передплату




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше