10. "Видалити"

Справ у ці дні багато. Нарешті бронюю квитки, здаю офіс власникам, поповнюю банківські рахунки, навідую кількох друзів і знайомих.

А нещодавній медичний казус не забувається.

Горезвісний «фокус уваги» весь час підкидає мені вагітних жінок на вулицях, візочки у вітринах магазинів, звідкись вискакують знижки на памперси в контекстній рекламі.

І навіть останнє замовлення на розробку гри нагадує мені тепер тренажер з батьківства.

Герой має підкорити чарівного дракона: облаштувати для нього печеру, пригодувати та приручити. Якщо дракоша задоволений, він відкладає яйце, за яким потрібно слідкувати, зігрівати та охороняти, аж допоки воно не лусне. У героя після цього відкриваються нові квести та з’являється несподівана магічна сила. А пригоди стають цікавішими.

Ввечері від якоїсь незвичної, трансцендентної нудьги сам берусь малювати деталі та артефакти на незручному для цього домашньому ноуті.

Лара бігає майже пустою квартирою з телефоном, клацаючи пальцями. Фіксує «до» та «після» наших зборів. Потім буде так само клацати в аеропорті, літаку, на пересадці, на паспортному контролі, у таксі і, нарешті, у новій квартирі.

А мене чомусь залишає захват від переїзду.

Зміняться краєвид за вікном і клімат, люди навколо, їжа в тарілці. Але нічого більше. Нічого глибше.

Немов і вийшов на новий рівень, але нічого суттєвого з тобою не відбувається…

Ну і для чого тоді ця метушня?

– Ой, який симпатичний. Це що? Вагітний дракончик? – заглядає через моє плече Лара. – Тоді симпатична.

– Ага… симпатична, – відсовуюсь від екрана та зі здивуванням дивлюсь на результат свого інтуїтивного дизайну.

У магічного створіння великі медово-зелені очі, золотисті пасма над вушками й об’ємні грудні пластини, під якими… обтягнутий бордовою лускою живіт.

І кого мені цей дракон нагадує? Це ж треба! Підсвідомість відірвалася на повну! Але оригінал, звісно, кращий… хоча такий же фантастичний, як пікселі на екрані.

Збентежено зітхаю. Щось тема з вагітністю мене не відпускає.

– Ларо, а ти хотіла б народити хлопчика чи дівчинку?

– Ем… – застигає в незручній позі спиною до мене та смикає плечима. – Не знаю… З хлопчиками, кажуть, складніше. А дівчата… так. Вони слухняніші. Мабуть, дівчинку. Підросте, то буде мені подружка. Можна в однакові сукні вдягатися на фотосесіях. Ой, це так мило! Я бачила в однієї інста-мами…

Ну й далі знайомий контент із її вуст. Які обсяги та залученість на «дитячій» темі.

– Ой! Це ти так мені натякаєш? Про поповнення і створення родини? – обертається і повільно прямує до мене.

Телефон досі у неї в руці, а другою вона, наче з повітря, витягає м’яку серветку і починає протирати віконце зовнішньої камери.

– Ні! Кхм… це я просто… через гру спитав. Тут же яйця… дракони, діти, – дуже логічно все пояснив, Владе. Молодець! Вона нічого не запідозрила.

– А-а-а… – трохи розчаровано. – Ну добре.

Видихаю, стримуючи гучне зітхання.

Чесно кажучи, я в ауті від своєї реакції. Мене наче у фільм жахів закинуло на кілька секунд. Волосся встигло стати дибки на потилиці.

Треба із цим розібратися.

Панічна атака мало не накрила мене через неприязнь до об’єктива чи?..

– Я теж думаю, що краще зачекати. От на фоні Сингапурської протоки я із задоволенням вислухаю твої пропозиції щодо нашого майбутнього, – не помічаючи мого ступору, Лара вмощується на моїх колінах.

В останню мить ловлю ноут, що зривається вниз. Я не зберіг останні зміни!

– Чекай, обережніше! – трохи зміщаю її вбік і натискаю потрібну комбінацію клавіш.

– Ти весь час працюєш, такий напружений, – припадає ближче до мене. Пальці дівчини розминають мої плечі, а губи торкаються шиї під щелепою.

Якось… дивно торкаються. Грубувато. Наче приклали шматочок теплої гуми і незграбно поялозили нею.

Що за?..

Підіймаю підборіддя і дивлюсь уважно на її схудле, вибагливо нафарбоване обличчя.

– Ларо! Ти знову це зробила? – помічаю припухлість і ледь помітну асиметрію нижньої губи.

– Ну так… Трошечки. Не хочу одразу шукати там майстра і платити за один міліграм філера, як за нову нирку.

– Навіщо ти взагалі це робиш? У тебе чудові свої губи… були.

Закочує очі та роздратовано встає з моїх колін.

– Це тренд! Зараз без цього не можна. Ти нічого не розумієш.

– Я розумію, що мені це не подобається. Ти перетворюєшся на ляльку.

– А от моїм підписницям дуже подобається! – вмикає фронталку та пускає бісики в камеру, стискаючи губи «качечкою».

І знову на ній якийсь напівпрозорий порнографічний топік.

– Підписникам – ти хотіла сказати? – пригадуються мені рідкісні, але однозначні коментарі-підкати під особливо відвертими світлинами.

Таких, до слова, стає все більше в її профілі.

– Так. І підписникам теж. Ти просто не поважаєш мою реалізацію. Я тобі не слова не кажу, коли ти до ночі малюєш своїх вагітних динозаврів, а я… маю бути красивою. Весь час. Це моя робота! Що тут такого кримінального?

– Нічого. Просто висловив свою думку. Вибач, маю дещо запланувати, – підхоплюю телефон зі столика і відверто втікаю від суперечки.

Це не перша наша. І результат я передбачу наперед – нульовий.

Я винен, що вона не відчуває себе привабливою і весь час записується на ті «апгрейди»? Чи, дійсно, мода й соціальний тиск роблять свою справу?

Не знаю.

І втомився про це думати.

Зачиняюсь на балконі.

Тут темно і прохолодно. Простір заставлений коробками з речами, які не візьмемо, і які будуть заважати орендарям. Сьогодні вже було кілька переглядів.

Крім того, квитки викуплені. Житло в Сингапурі заброньовано, новий офіс і стара перевірена команда чекають на свого керівника.

Усе завершено й поставлено на рейки. Один поштовх – і реальність зробить новий ривок. Проте склизьке відчуття невпевненості десь під ребрами потроху відрощує зуби та починає живитися мною зсередини.