9. Пронесло...

Дівчина повільно і з якимось безкраїм, майже непристойним задоволенням поглинає малиновий тарт, періодично посипаючи його… сіллю?

А як вона катувала ту скибку грейпфрута!

І мене разом із нею.

Проте я не хотів, щоб ці тортури закінчувалися. Затамував подих і намагався жодним чином не порушити її мальовничих екзерсисів із тонкими пальцями, губами, десертною ложкою і соломинкою.

Це було естетично, чарівливо та навіть дещо інтимно. Давно не бачив, як жінка відкрито насолоджується їжею.

У Лари переважно або показові знежирені натюрморти на тарілках, або зважена і прорахована до останньої калорії сіра маса якоїсь каші, кожен шматочок якої вона, як робот, жує тридцять-скількісь-там-разів.

Та ось почервонілі губи востаннє облизують залишки вершкового крему і крихти солі… Хай йому грець! Мені хочеться відчути це неймовірне поєднання смаків.

Але Яна вже відсуває тарілку. Витирає губи серветкою, поправляє волосся і нервово зціплює пальці в замок на столі. І я згадую, для чого ми тут сидимо.

Роблю кілька ковтків уже холодної кави.

Гірчить…

– Дякую за смаколики. Я і не помітила, що дуже зголодніла. Тепер у мене є сили на розмову. Що саме ви хотіли дізнатися, Владиславе?

М-м-м… Моє ім’я в її виконанні – це щось особливе. Та час на романтичні алюзії минув.

– Так. Я хотів спитати. Ви… поговорили із чоловіком про ситуацію яка склалася?

– Поговорили, – кісточки її пальців білішають. Хочеться накрити ці тендітні долоні та зменшити їхню напругу. Але на підмізинному блищить каблучка. Не мною туди надіта, тож я лише обережніше добираю слова:

– І вже маєте план? Яке ваше спільне рішення?

– Спільне? – прохолоднішає її тон і погляд. Знову прикушує пухку нижню губку, наче вагається. Але потім вона робить глибокий вдих і промовляє чітко й виразно: – Точних деталей щодо нашого майбутнього я вам не скажу. Але безсумнівно те, що ми не роститимемо цю дитину!

– Оу… ну тоді… – на мить гублю думку.

Чого я власне дивуюсь? Так і обіцяв її благовірний.

– Тоді зрозуміло.

Це ж саме те, що я хотів почути.

З плечей мала би впасти уявна брила відповідальності. Проте натомість я трохи розчарований сухістю її відповіді. Чомусь вважав, що мінімальні сумніви чи душевні муки мала б відчути ця молода жінка.

Вона здалася мені чутливою та м’якою. Не дарма ж оберігали її спокій і не запросили одразу на консиліум…

Але така прагматична позиція – це ж добре? Мабуть.

Всупереч логіці, мій настрій спадає і тьмяніє, наче його хтось задмухнув, як набридливу свічку.

Справу зроблено. Нікому цей помилковий ембріон не потрібен.

Шукаю поглядом офіціанта й жестами прошу розрахунок.

– А ви? Вибачте, Владиславе, я не знаю всіх обставин. Не хочу образити зайвою цікавістю, але… Це ж не остання ваша можливість бути батьком? – питає за кілька секунд, торкаючись мого рукава.

Погляд знову відкритий і співчутливий. Та я вже «в броні».

– За це не переймайтесь. Ставати батьком я не мріяв. Проте, за бажанням, такого добра в мене вистачить ще на дитячий садок, – скидаю напругу звичним способом – дурнувато іронізуючи. – Ця порція в кріобанку була… формальністю. Страховкою під час іншої медичної процедури. Її давно потрібно було утилізувати, та все забувалося.

– Ясно, – Яна забирає від мене руку, а потім хапається за свою сумочку, щось там перекладає. І свої чарівні зеленкуваті очі вже не підіймає. – Тоді вітаю вас зі скасуванням дитячого садка. Усього найкращого.

Викладає на стіл гроші: кілька купюр, що перевищують наше замовлення.

– О, не треба. Я ж обіцяв, що…

– Ви зробили достатньо. Далі я сама, – не чекає на рахунок, решту й мої заперечення. Хутко виходить із приміщення.

Та ні! Вибігає.

Я тільки встигаю вибратися в прохід – а вона вже штовхає вхідні двері і зникає з поля зору.

Цокіт її підборів і погойдування шарфа на фоні гордо розправленої спини – це все, що залишається мені на згадку. Номерами не обмінялись.

Таке собі побачення зі мрією…

А от ділова розмова щодо генетичних непорозумінь пройшла нівроку.

Немає дітей – немає проблем.

Можна спокійно пакувати валізи. Ще й Ларі не доведеться доводити, що я не верблюд. Словом, пронесло…

Та повертатися до звичного плину життя не поспішаю.

Падаю назад на своє місце.

Якось зібгано розмова увірвалась. Наче я вибрав не той варіант у сюжеті, від чого нестандартна, цікава зав’язка миттєво зайшла в тупик.

Шкода, що в реальному житті не можна зберегтися та розпочати гру знову.

Що б я змінив? Замовив їй ще один десерт. З грейпфрутом!

Не питав одразу про чоловіка та складне рішення. Дізнався б більше про саму Яну, її емоції, думки. Чи що вона ще любить, крім солоної малини? Це її звичний раціон, чи примхи вагітності?

Ще трохи сиджу за недопитою кавою, медитую на крихти солі на столі.

Діти…

Чомусь досі не спадало на думку, що вже пора. Та й «половинка» мені про це не нагадувала. Про весілля – так. Усі вуха вилюбила.

Де буде церемонія. Яку фотосесію хоче. Кого зі своїх інстаграмних подружок запросить. І що освідчення хоче неодмінно зафільмувати.

Тож коли я на нього наважусь, вона б хотіла отримати невеличкий натяк напередодні, щоб встигнути якось там по-дівчачому підготуватися.

Одного не розумію, як тут можна готуватися?

Права рука, наче, весь час у неї із собою.

Уявлю, що Лара прискіпливо переглядає те «фільмування», поправляє макіяж і просить повторити щире і пристрасне освідчення ще разок. Щоб її фанатам точно сподобалось.

А мене мутить від показовості та її пластикових зітхань-кривлянь на камеру.

Тому, мабуть, і не освідчився досі.

Хоча, крім її роботи, мене все влаштовує… Влаштовувало.

Очі зупиняються на пустому кріслі навпроти.

Пустому.

А займала його не моя недосяжна гаряча мрія з юності, а інша жінка. Теж недосяжна. Одружена та вагітна. Лише за примхою долі від мене.