8. Майже побачення

Ну, не конкретно вона. Та вчителька вже мала перейти до статусу «ягідки». Ця ж, мабуть, моя однолітка.

Але загальний типаж неймовірно співпадає.

Пропорційна, доладна, класична жіноча фігура, за одним шикарним, впевненим четвертим виключенням!

Молочна шкіра, пухкі пелюстки рожевих губ, пшеничні пасма волосся закручуються над скронями та сплітаються в косу, що спадає на плече.

Чим довше роздивляюсь, більше помічаю неточностей: відтінок шкіри світліший, волосся довше… і зріст дещо відрізняється. А от очі…

Широко розплющені, тепло-зелені. З густими віями. Гарні. Маленька родимка високо на вилиці. Здивовано й делікатно вигнуті хвилі брів. Мило-кругленьке підборіддя.

Чорт!

Я не пам’ятаю обличчя жінки, на яку я д… думав у процесі «забору матеріалу». Але тепер до архівного й напівстертого образу накладається цей. Актуальний і до біса детальний! Досяжний та більш… ніжний.

Стрімке тріпотіння її жилки на шиї. Манливі тіні у вирізі сірої атласної блузки, повітряний солодкавий аромат, що оточує її м’яким ореолом. Змах тонких пальчиків, якими забирає шарф і нервово притискає до грудей.

Ох, краще не так сильно притискати! Бо ефект це має зворотний…

Чорт.

Чорт забирай!

А більше ніхто нічого не губив? Мені б теж зараз не завадило прикритися…

Якщо мій голодний погляд спалить її чоловік, я навіть сперечатися не буду – має право викликати на вулицю і відходити своїми худорлявими кулаками. Ну, принаймні спробувати.

До слова! Де її чоловік?

Молода жінка виглядає явно стресово й розгублено.

Роззираюсь холом. Я ж не помилився?

– Ви… та сама Голуб? Яка… – видихаю.

Ну, і як це назвати одним словом?

Так і не підібравши визначення, мовчки дивлюсь у район її талії, обтягнутої високою офісною спідницею.

Йолоп! А якщо чоловік ще нічого їй не розповів? Вилетів він із кабінету в далекому до дзену стані…

Проте ще одна моя тезка спочатку спускає руки на живіт, накриваючи його тканиною, а потім серйозно й зі значенням киває.

– А я Владислав… Голуб. Про мене ви теж знаєте? – питаю обережно.

Ще одне мовчазне «так» – тепер повіками, але дуже виразно. Навіть драматично.

Овва! Несподівано.

Уже встигли поговорити?

То можна не чекати на дурнуваті повідомлення і особисто почути думку від людини, на яку помилка вплинула так фізично та безпосередньо.

І досі впливає…

Цього не може бути – термін замалий. Але за складками зібганої тканини мені ввижається невелика округлість під її долонями.

Цікаво, я влучив хлопчиком чи дівчинкою? – спалахує на мить азартна думка та смикає кінчик моїх губ. Я б поставив на хлопчика…

На якому місяці це відомо? Здається, ще рано.

Та й навіщо тобі це, Владе?

Ти ж не збираєшся… Обриваю себе та підіймаю погляд знову до її великих і красивих, але стривожених очей.

Пауза затягується.

Дівчата за стійкою ніяково покашлюють. Хтось заходить із вулиці, голосно вітається, розбиваючи сповільнену мить між нами.

– Ох. Я вже піду, – смикає поли верхнього одягу, прикриваючись та рвучко розвертається, мало не збиваючи з ніг нових відвідувачів.

– Почекайте, будь ласка… – стартую за нею на якихось тваринних інстинктах мисливця та одночасно риюся в спогадах нещодавньої розмови.

Її ім’я називали кілька разів, та я не сприймав до уваги.

То була безіменна гіпотетична жіночка гнівного і брудного на язик зануди. А це справжня людина. Не на жарт стурбована та розбалансована емоційно.

Навіть ступає вона якось нерівно й непевно. І ці жести вразливості, коли закривалася руками й одягом…

Вона явно не в собі.

А ще дуже… дуже в моєму підлітковому смаку. Та цю останню думку я лише фіксую, як цікавий факт, не більше.

Зараз не до нього.

– Дозвольте… – наздоганяю втікачку вже на сходах. І дуже вчасно!

Чіпляється за щось підбором і небезпечно нахиляється, коли встигаю утримати її за плечі та потягнути на себе.

Моє підборіддя опиняється якраз на рівні її маківки. Від запаху її волосся голову крутить у якомусь приємно-млосному напрямку.

Хм…

Такий знайомий контакт наших тіл…

Знову дежавю!

– Це ви були під кабінетом, коли я заходив? – пригадую. – Вибачте, не запам’ятав імені…

– Так, я, – поспішно відступає, аж відсахується від мене. – Яна.

– Приємно… ем… познайомитися, – я знову не можу відвести від неї погляду і верзу якусь нісенітницю, не доречну в нашій ситуації. – Ну, тобто… не будете проти, Яно, якщо я пригощу вас кавою, і ми трохи поговоримо? Обіцяю більше не розпускати рук.

З кривою посмішкою намагаюсь зняти недовіру, що вирує в її очах.

– Це ненадовго, просто хочу переконатися, що ви в нормі. Виглядаєте так, наче вам не завадить присісти й щось випити.

Кінчик її язика блискавично проходиться нижньою губою. Потім вона кусає її зсередини, від чого ідеальна пухка форма змінюється на трохи несиметричну, але не менш звабливу… і киває.

– Тут є кафетерій на першому поверсі, – вказує на двері клініки.

– О, ні, будь ласка! Занадто багато неприємних спогадів живуть у цих стінах. За квартал звідси є доволі затишна кав’ярня. Я пригощаю.

Вона перестає мучити свої губи, натомість ще більше блідне. Хоч би не знепритомніла. Жінки в її стані на таке схильні, правда?

Хочеться підтримати її, якщо не обійняти, але я ж обіцяв тримати кінцівки при собі. І так уже достатньо помацав її сьогодні, не кажучи вже про домагання очима та блискавичні флешбеки-фантазії пубертатної юності…

Зціпивши зуби, відганяю їх від внутрішнього зору всю дорогу до кав’ярні. Від зусиль аж тиск підіймається! І нагадування про те, що це інша людина, не та вчителька – не допомагає.

Ця панночка делікатніша, дуже ніжно жіночна. А от форми… мабуть, навіть трохи об’ємніші. Від спроб непомітно роздивитися супутницю та не врізатися у перехожих починає сіпатися око.