7. Колишня

До останнього ситуація здавалася мені розіграшем. Думав, приїду в ту клініку, завалюсь у кабінет головного, візьму його за грудки, а мені скажуть: «Усміхніться, вас знімає прихована камера».

Та де!

Вийшло інакше.

За грудки мене самого мало не взяв чоловік, що підхопився з крісла відвідувача. Дарма, що худорлявий, з інтелігентними рисами обличчя, у пристойному костюмі та окулярах. Хрипів він і лаявся не гірше за вокзального п’яничку.

О! То це справжній батько…

Ну як справжній? Він пролетів повз зі своїми «суперменами». Тому що, як виявилося, ми з ним майже стовідсоткові тезки. В’ячеслав-Владислав… усе інше збігається.

У когось у той вирішальний день схибили мізки чи око. І маєш тепер!

Від мене дійсно десь ходить вагітна жінка. Та це ненадовго…

Її чоловік детально розпитує про всі нюанси «виправлення ситуації». Тобто переривання вагітності. Чим швидше, тим краще – відповідає лікар. Майже тезка запевняє, що вони порадяться з дружиною, та вона запишеться на аборт уже ось-ось!

Я маю радіти.

Правда ж?

Нащо мені дитина, якої я не планував, від жінки, яку не знаю, в очі не бачив. Ще й виховувати її буде такий нервовий і неприємний тип.

Старший за мене, у волоссі вже де-не-де сиві нитки, тьмяні кола під очима, а в погляді інколи проглядає блиск погано прихованої скаженості.

Чолов’ягу можна зрозуміти, з одного боку.

Дізнаюсь, що це не перша їхня спроба… але перша вдала. Матуся ще не знає. Їй вирішили подати інформацію вже холодною.

Думаю, для тієї жіночки це буде справжній удар.

Зі скепсисом дивлюсь на скривджене гнівом обличчя невдалого татуся. Цей має подати м’яко та співчутливо? Сумніваюсь…

Ну а хто? Він же її чоловік зрештою.

Але як подати делікатно такі новини?

У мене немає жодної схеми. Я обурений і спантеличений, та навіть не уявляю, що відчує вагітна й щаслива від того жінка… Які слова її підтримають? Заспокоять? І чи якісь заспокоять.

Але ж це єдиний адекватний варіант у нашій історії. Хіба ні?

Прислухаючись до важких і нудотних ворушінь у грудях, загальмовано пропускаю повз вуха «технічні деталі», які ще раз і ще раз перепитує псевдо батько.

Стає гидко від його прискіпливості та зайвого нагадування, що він більше жодної копійки не перерахує. А в разі чого здійме бучу в ЗМІ та складе позов до суду.

Ну чим цей розголос зарадить?

Мене на такі формальні віражі не заносить – більше моральна сторона питання починає нагрівати нерви.

Від чергового «аборт» ловлю холодну хвилю під шкірою.

Я не знавець у цій сфері. Та, здається, процедура для жінок не така проста, як її назва. І має певні наслідки й ризики. А у тої жіночки і так проблеми…

З іншого боку, якщо вони захочуть залишити дитину?

Розминаю враз закам’янілі плечі. М’язи нескоординовано смикає, повітря застрягає в легенях.

На цей варіант у мене не те що плану немає – процесор підвисає, а уява видає сірий екран фонового шуму.

Я буду недільним татом? Чи вдаватиму, що не маю жодного стосунку до цієї дитини?

Дичина!

Хай уже краще зроблять те «правильне» запліднення та живуть собі довго й щасливо без жодних домішок «мого матеріалу» у своїй родині.

Дотягуюсь до склянки, яку завбачливо поставив на столі лікар і намагаюсь проковтнути цей треш разом з прохолодною водою.

Медичних історій, які я хочу забути, стає дедалі більше. Чи це одна історія, яка ніяк не завершиться?

Тезка виходить першим і прямує на пошуки дружини.

А я ще відхекуюсь кілька хвилин у коридорі. Наче все вирішено… Але реальність прояснюється, набирає ваги та відчутно тисне на мозок усіма гострими кутами.

Це не сон, не жарт і не розіграш. І як не намагався іронізувати та відкидати цей факт… у мене буде дитина!

Син? Дочка?

Тобто… уже скоро не буде…

Новий сумбурний потік незрозумілих емоцій порушує вхідний виклик.

Лара.

Натискаю «прийняти», але і слова не можу вичавити. Тупо мовчу, проте вона не бариться з розмовою:

– Ти вирішив ускладнення? Можемо летіти? Я вже все спакувала. Встигла замовити ще одну валізу, бо, знаєш, не хочу втрачати час на пошуки нового обладнання. Тож доведеться докупити місце багажу. Ти ж не проти…

Щось їй підтакую на автоматі та незграбно завершую розмову.

«Правильний Голуб» обіцяв, що все утрясе найближчим часом. А мені повідомлять за фактом.

Скинуть смс на телефон на кшталт набридливого спаму.

«Ваш генетичний матеріал знешкоджено та відправлено за місцем першого призначення – до каналізації. Вибачте за доставлені незручності.»

Щось типу такого?

Знову накриває сумішшю реакцій, які, здається, неможливо перетравити. Навіть гірчити в роті починає. Та вже досить варитися в цьому пекельному котлі. Вирішили ж…

Оглядаюся в просторі. Наче все так, як було пів години тому, але й по-іншому… Десь у цих кабінетах усе відбулося? І тут же закінчиться.

За краєчок крісла поруч зачепилося щось темне. Витягаю м’яку тканину – шарф. У коридорі немає нікого, тож вирішую віднести знахідку адміністраторам.

Пальці, наче в якійсь медитації, крутять і стискають тканину. М’яка, немов аж тепла, а пахне… Після того, як стулки ліфта приховують мою нездорову цікавість, підношу згорток до обличчя. Втягую повітря – пахне майже нечутно. Свіжістю, чистотою і чимось солодким, наївним. Як ванільне морозиво.

Мені віддалено знайомий цей аромат.

Дивно…

Лара користується більш експресивними та яскравішими парфумами.

З легким жалем віддаю цю пухку хмаринку ніжності дівчатам на першому поверсі.

Цікаво було б подивитися на власницю цієї речі…

А ось, схоже, і вона!

«Пані Голуб», – гукають білявку, і вона повільно розвертається, прочиняє губки, але мовчить і лише невпевнено киває.

Зустрічаємося з нею поглядами.

Мої брови підлітають. А ноги самі роблять ошелешений крок назад. А потім такий же стрімкий – уперед.