6. Відступ

За кілька хвилин чоловік підходить до мене швидким кроком.

Сорочка розстебнута біля коміра, краватка з’їхала на бік. Навіть окуляри сидять якось недоладно, немов він вдягнув їх уперше й досі не зорієнтувався в просторі.

– Ось ти де! Поїхали, маю встигнути на нараду, і так запізнився, – він стає збоку та простягає руку. Не поспішаю вкладати свою.

І вимогу ігнорую. Знову він про наради! Навіть зараз!

– Що сказав Волошин?

– Що виникла проблема. Та нам краще поговорити про це пізніше. Тобі не сподобається новина.

– Тоді не варто відкладати, – мій голос наливається незвичною жорсткістю. Але коли, як не зараз, відрощувати ікла й пазурі?

– Яно… У мене й без тебе проблем вище…

– Що. Сказав. Лікар! Я маю право знати.

– П-ф-ф… – остаточно руйнує вузол краватки, на мить обертається до вікон клініки, а потім сідає переді мною навпочіпки.

Це так несподівано та приголомшливо, що я тихенько охкаю.

Дарма я на нього накинулася… Можливо, треба було дати більше часу ЙОМУ на роздуми?

Тим часом Слава витягає з рук паперовий стаканчик, відставляє його на землю і стискає мої пальці.

– Твоя вагітність… має значний дефект, не сумісний із життям плода. Ми не зможемо його залишити.

– Що? Але ж… – на мить я піддаюсь блискавці, що прохромляє серце, воно збивається з ритму, глохне і пробуксовує.

Він щойно озвучив мій найглибший, найжахливіший страх…

Та потім я оговтуюсь і від гніву мені перехоплює подих. Виштовхую слова крізь стиснене емоціями горло. Виходить хрипко й загрозливо:

– Дитина не від тебе. Це ти називаєш несумісним із життям дефектом?

– Як ти?.. – різко підіймається, перекидаючи чоботом стаканчик. – Ти все знала? Навіщо тоді цей цирк?

Теж стаю на ноги та сміливо дивлюсь у його гнівні темно-сірі очі.

– Почула з коридору. Ви не зачинили добре двері, а сперечалися про долю МОЄЇ дитини занадто голосно.

– Так! Твоєї дитини, – зриває окуляри, тре обличчя долонею. – Твоєї і якогось… зарозумілого бовдура. Хочеш народжувати від першого-ліпшого? Будь-хто тобі підходить? Чи заможний молодик більше до вподоби, ніж власний чоловік?

Відчуваю спазм сорому – припустимо, той Владислав привабливий… Але це зараз ні до чого!

– Ти винуватиш МЕНЕ в тому, що пробірки переплутали? Чи думаєш, я радію від того, що це сталося?

– Ні… Чорт! Просто все так невчасно… – кидає шпаркий погляд на годинник.

– Навіщо ти сказав, що ми маємо позбавитися цієї дитини?

– Тому що клініка оплатить тобі ще одну стимуляцію яєчників. Потім, пізніше. Коли ти прийдеш до норми, і наступного разу все вдасться без помилок.

А якщо не вдасться? У нас було вже дві «правильні» спроби. Марні. А матеріал цього «іншого Голуба» вистрелив одразу…

Можливо, це вкрай егоїстично. Порушує права донора та мого чоловіка, та…

– Я хочу народити цю дитину. Яка мені рідна. З якою все добре. Яку я вимолювала та виборювала, заради якої віддавала здоров’я.

– Цікаво, за чий кошт ти це все робила? – його губи перетворюються на суху риску на такому ж сухому обличчі. 

Затинаюсь на півслові… Туше! Хапаю повітря, наче рибка в пустелі.

Гроші? Уся справа лише в грошах?

Хитаю головою з невірою.

Певно, за чоловіка зараз говорять гнів і шок. Кому приємно дізнатися, що жінка вагітна від іншого. Ще й хоче зберегти дитину?

Але він мене не шкодує – цілить у слабке, вразливе місце.

Знає, що я залежу від нього матеріально.

За справжні статки в нашій родині завжди відповідав Слава. А я собі «на колготки та шоколадки» заробляла. І нічого не відкладала на «чорний день».

Виходить, потрібно було?

– І на які гроші будеш ростити цю дитину? Помилковий тато щось не зрадів поповненню родини, – та він просто добиває мене!

З-під ніг немов вибивають землю. Нервово сплескую руками в повітрі, шукаючи новий баланс.

Відповіді я не маю… зараз.

– Ти був правий. Дарма ми почали цю розмову, – майже падаю назад на сидіння гойдалки. Вона жалібно скиглить і здригається, схоже, що робить останній вдих. Майже як наші стосунки в цю мить…

– Ось бачиш, – сприймає мій відступ за поразку чоловік. – В інших питаннях я теж правий. Просто тобі потрібен час, щоб це зрозуміти і прийняти. Але не затягуй – лікар сказав, маємо кілька тижнів у запасі, щоб усе виправити.

Виправити? Чи зруйнувати?

Та я не маю сил і бажання з ним сперечатися. Це безглуздо.

– Все, поїхали, – вважає, що переконав мене? Та й нехай!

Пальці В’ячеслава обхоплюють мій лікоть. Обережно, майже лагідно. А мені хочеться роздерти йому обличчя за ці останні слова.

Кілька тижнів…

Мені треба заспокоїтися, потягнути час. Вдати, що я роздумую та приймаю «правильне» рішення, а самій же…

Боже! Як навчитися літати у вакуумі? Бо саме його я зараз відчуваю довкола себе. Та я маю впоратися! У мене є рідні, друзі, робота та кілька місяців до пологів.

Засліплена хвилею схем і варіантів, дозволяю чоловікові провести себе до паркувального майданчика.

Так, хай і надалі думає, що я підкорилась. Проте цієї миті я не зможу сісти з ним в одну машину.

Від думки про це в роті збирається гіркувата слина.

– Славо, мені треба повернутися… – швиденько вигадую відмовку. – Попрошу рецепт на заспокійливі та… здається, я забула палантин біля кабінету.

Заспокійливі – чудова ідея. І шарф я дійсно десь посіяла, що не дивно в моєму стані.

– Їдь, я візьму таксі. Чи почекаєш? – питаю для відводу очей. Він уже завів двигун із брелока та повернув на належні місця окуляри і краватку. Певно, подумки вже вигадує пристойне й поважне пояснення до свого спізнення.

Словами чоловік вміє користуватися доволі ефектно… якщо має чітку ціль.

– Добре, замов таксі. А знаєш… давай краще додому. Відпочинеш.

– Ні-ні, я приїду! Трохи згодом.

Відгули мені зараз ні до чого.