4. Незвичайний збіг

М’яке крісло з низькою ергономічною спинкою муляє мені… всюди!

Кручусь і соваюсь у спробі розслабитися. Та як можна розслабитися, коли лікар втретє виглядає в коридор, а Слави й досі немає.

Його «під’їжджаю» триває вже хвилин п’ятнадцять.

Навпроти з усе більше незадоволеним обличчям сидить зріла жінка в кремовому вишуканому костюмі. Наступна пацієнтка? Схоже, ми затримуємо її прийом…

У черговий раз Єгор Іванович дуже шанобливо просить панночку ще трохи почекати, а на мене кидає якийсь сторожкий, винуватий погляд.

– Поговоріть зі мною, я все передам чоловікові, – встаю зі стільця. Однаково мені на ньому не всидіти.

Струшує невидимі порошинки зі сліпучо-білосніжного халата, щось обдумуючи, а потім хитає головою.

– Ви дізнаєтеся, але згодом.

– Щось не так із дитиною? Не мовчіть, будь ласка. Я маю право знати! – дрижить і підвищується мій голос лише від самої думки, що щось негаразд і від мене це приховують.

– Не хвилюйтесь, пані Голуб. Усі показники та аналізи в нормі.

Видихаю… та якась недомовка стискає губи лікаря. І весь він якийсь напружений. Це передається мені!

Стає душно й дискомфортно в цих стильних і просторих лікарняних коридорах. Скільки я в них просиділа, чекаючи на невтішні аналізи, споглядаючи на щасливих жінок у черзі з різним розміром животиків.

Тепер диво сталося і зі мною, та щось гірке і тривожне вирує в повітрі довкола та отруює його.

Спускаюсь на перший поверх та вже хочу вийти назовні повиглядати Славу… коли від стійки адміністраторів лунає незадоволений низький голос.

Густий чоловічий тембр прорізає простір прихованою сталлю та примушує все тіло підібратися.

– Хтось може пояснити, чому це сталося? Хто за це відповідальний, і скільки ще я маю чекати?

– Лікар скоро вас прийме. Присядьте, будь ласка, пане Голуб.

Здивовано обертаюсь.

Теж Голуб. Але це не мій чоловік.

Молодший років на сім. Вищий. Чіткий профіль, прямий ніс. Темно-русяве волосся в стильній зачісці.

На ньому діловий костюм і чорна сорочка, але пружні м’язи, що виразно вгадуються під тканиною, та широкі плечі вказують на те, що в офісі цей пан не засиджується і знаходить час для спорту.

З-під рукава піджака виглядає дорогий сучасний годинник.

Доволі привабливий молодик, але агресивний настрій та лід у голосі незнайомця стримують мою цікавість.

Нічого дивного, звичайний збіг прізвищ.

Опускаю погляд і виходжу на вулицю.

Кутаюсь у пальто, хоча останній тиждень доволі теплий, але не хочу застудитися. На стоянці помічаю машину чоловіка.

То він уже тут?

Кручу головою довкруж. Телефон вібрує на дні сумочки. Витягаю.

– Я вже на поверсі. Який там кабінет? – лунає буркотливо. Задля цієї зустрічі Славі доведеться спізнитися на нараду з генеральним. Це не критично, але дуже неприємно для нього.

Відповідаю та поспішаю назад. Як це ми з ним розминулися?

Знову займаю місце на незручному кріслі. З-за дверей лунають приглушені чоловічі голоси. Уже розмовляють…

У мені змагаються два протилежні бажання: підійти ближче та розібрати слова… чи затиснути вуха та не чути навіть натяку на якусь проблему.

Погляд блукає пустим коридором, не знаходячи місця перепочинку. Незадоволену затримкою панночку кудись проводили, чи вона пішла висловлювати своє «фе» адміністрації? Контингент у цій лікарні не з простих людей.

Мене теж тут не мало бути. Але Слава сказав, що для своєї дитини він знайде потрібні кошти. І знайшов.

От тільки не все вирішують гроші… щось-таки пішло не так.

Тон розмови за дверима змінюється, грубішає, гучнішає.

На мить замружуюсь від важкого лайливого вигуку свого чоловіка!

Тут і прислухатися не треба.

Судомно прикидаю, що міг такого почути чоловік.

Фантазія вирує, а пам’ять підкидає найстрашніші історії, яких я начиталася на жіночих форумах.

Спиною пробігається холод, у вухах оглушливо шумить пульс. Затримую дихання, а потім через силу втягую повітря в легені. Спокійно… мені не можна хвилюватися. Долоні втискаються в живіт у несвідомому захисному жесті.

На таку лайку Слава переходить… Та ніколи!

Отже, відбувається щось за межею його терпіння. І моє теж закінчується.

Встаю та роблю крок до кабінету. Усі мої м’язи проти цього. Хочеться затулити вуха товстою подушкою і у неї ж поридати.

Поки я вагаюсь, переминаючись на неслухняних ногах, голоси в кабінеті замовкають. І ця тиша лякає навіть гірше за сварку. Це нестерпно! Матінко рідна…

Ні, я маю знати, що там відбувається.

За мить до того, як торкнутися ручки дверей, мою долоню міцно стискають чужі пальці.

– Даруйте, та вам доведеться почекати, – той стильний і агресивний пан із першого поверху.

Легенько тягне мене вбік.

Від несподіванки я похитуюсь і мало не падаю на чоловіка. Тицяюсь обличчям кудись йому під пахву. Ух! Який же він високий!

– Тихо-тихо, ось так, – стискає мої плечі та врівноважує, притуляючи до стіночки, а потім рішуче й без стуку влітає за двері.

Стою, ошелешена його нахабністю та приголомшливим парфумом. Він за секунду глибоко наповнив мої ніс і легені, згорнувся теплим клубком у животі та змусив пальчики на ногах підтиснутись.

М-м-м… Щось терпкувате, тепле й зухвале, з нотами цитруса.

І я б посмакувала ці приємні відтінки, якби не тривожна ситуація за дверима… які залишилися прочиненими!

– Ви хто? Тут приватна розмова, вийдіть негайно, – ледь впізнаю голос чоловіка. Сиплий і напружений до хрипу.

– Владиславе Олексійовичу? Зробіть ласку, почекайте ще трохи, хай дівчата вам кави зроблять, – інтелігентний голос Єгора Івановича губиться в гострих і потужних вібраціях незнайомця.

– Чекати я втомився. А вашим співробітникам не дозволю собі й води подати. Раптом знову щось переплутають.

– Не треба, прошу вас, – швидко промовляє лікар. – Не зараз, пане Голуб…