3. Дивні спецефекти

Тихенько прокрадаюсь на кухню. Слава вчора дуже пізно повернувся, а йому на нараду сьогодні в основний офіс.

Нишпорю холодильником, прислухаючись до себе. Щось треба терміново з’їсти. Долоня тим часом заспокійливо погладжує поки що плаский животик.

– Зараз, зараз… я нагодую тебе чимось смачненьким.

Відсовую склянки із соусами та нарізку улюбленої чоловіком бастурми, від якої відраза смикає кожен м’яз на обличчі.

Зараз головне – не дихати! Просила ж його класти свої пахучі смаколики в нижню, герметичну шухлядку…

Нарешті дотягуюсь до баночки з оливками, а з дверцят витягаю малиновий йогурт. Богічне поєднання.

Ще б грейпфрут зараз… Чи смаженої картопельки.

Втамувавши перші потреби свого вагітного організму та прийнявши душ, берусь готувати нормальний сніданок.

Заправляти кавові зерна в машину теж доводиться затуливши ніс. Дивні спецефекти, адже каву я раніше любила.

Витягаю сирники з духовки, коли на кухню заходить Слава.

Він уже освіжився, поголений, у білій сорочці та напрасованих штанах. Одразу натискає кнопку старту на кавоварці та кладе на стіл ті, хай Бог милує, пряні шматочки м’яса.

Швиденько хапаю свою тарілку, йогурт і соваюсь у дальній куток диванчика.

Неприємно визнавати, але запах власного чоловіка останнім часом теж чомусь мене… дратує. Відчуваю його навіть крізь свіжий аромат гелю та лосьйону для гоління.

Під приводом неспокійного сну та частого бігання до туалету я навіть перемістилася з нашої спальні на диван у вітальні.

Слава не був проти. Втомлюється сильно з тими постійними поїздками до нового відділення в іншому місті. Навіть ночує там інколи. Тож паперової роботи, відповідальності та нервів чоловікові додалося.

– Як минула зустріч? – компенсую свою фізичну дистанцію лагідністю в голосі.

– Мхм…

– Це означає добре?

– Кхм… що? А, так, – щось друкує в телефоні, періодично надпиваючи каву, що парує.

Ковтаю неприємну густу слину від запаху напою та дихаю через раз. Це просто реакція організму на зміни. Нормальна реакція, у межах норми.

Треба просто перечекати токсикоз і завал на роботі чоловіка. А потім між нами знову буде спілкування, увага, ніжність… і малюк!

– Сьогодні мені до лікаря. Планова зустріч, прийшли останні аналізи.

Жодної відповіді. Ще більше тапів по екрану й ще один ковток кави.

– Ти ж пам’ятаєш, що Єгор Іванович просив тебе теж бути. На другу дня. У тебе вийде?

– Секунду… – терпляче чекаю.

Здається, це мій постійний режим взаємодії із чоловіком останнім часом.

– Що ти казала? – нарешті відкладає телефон та підіймає розсіяний погляд.

Через силу усміхаюсь.

Хотілося б, щоб чоловік теж поділяв мій захват та емоції від близького батьківства. Або принаймні чув мої слова в ті пів години, які ми спілкуємося наодинці.

Далі почнеться робочий день, дисципліна та лише ділові взаємодії. Це незмінне залізне правило.

Коли п’ять років тому після роботи він підійшов та запросив мене разом повечеряти, я мало не впала зі сходів.

В’ячеслав Голуб усміхався!

Такий стриманий, серйозний, вимогливий. Керівник, перед яким ставали під лінієчку та хрестилися, коли викликав до себе, кликав мене на побачення та простягав букетик айстр.

Потім я дізналася, що Слава вміє бути й галантним, і романтичним, і пристрасним. А от В’ячеслав Олексійович залишався ввічливо холодним. Навіть після нашої першої спільно проведеної ночі.

За сто метрів до дверей лабораторії він відпустив мою руку та якось так випростав плечі під піджаком… що я здивовано кліпнула та засумнівалася. Невже цей чоловік нашіптував мені ніжності та солодкі обіцянки про майбутнє кілька годин тому?

Було незвично так перемикати свою поведінку. Я не одразу звикла й навчилася. Не дивитися на нього зайвий раз, не торкатися, коли проходимо повз коридором.

Мені складно те давалося.

Моя закоханість вимагала обіймів і поцілунків постійно, а не за розкладом.

Співробітники до останнього не здогадувалися, що між нами щось є. Звичайно, потім усі дізналися, що ми разом. Коли вже одружилися. Зміну прізвища та спільну відпустку не сховаєш.

А от тепер, коли мене верне від занадто близького наближення чоловіка, я навіть радію, що в робочий час ми не контактуємо.

Проте сьогодні доведеться перетнутися додатково. На присутності Слави лікар дуже наполягав.

– Візит до лікаря. Сьогодні. Тебе просили бути неодмінно.

– З якого приводу?

– Не знаю подробиць та, очевидно, щодо нашого малюка.

– Ще якісь додаткові рахунки? – прикриває повіки та протяжно видихає.

– Не думаю. Не знаю, – міцніше стискаю свій кухлик, внутрішня напруга наростає. – Але Волошин сказав, що розмова невідкладна. Деталей не пояснював.

– На другу, кажеш… Ну добре. Я подивлюсь свій розклад і щось посуну.

– Було б чудово, – у мій тон проривається крапля отрути.

Та я свідомо гашу в собі негативні думки. Мені краще не хвилюватися. 

Втратити дитину через нервові потрясіння – найостанніше, чого я прагну.

Він пообіцяв, що приїде. У цьому ж була ціль?

Взагалі-то, ціль була – створити щасливу й турботливу родину, як надійний осередок для всіх його членів.

І ми в процесі!

Слава забезпечує матеріальний аспект, а я готуюсь привести в цей світ нове життя. Кожен робить, що може.

– Все, я поїхав, – схиляється та швидко цілує мою скроню.

Чекаю, поки вийде в коридор, а потім гидливо стираю серветкою масний відбиток. Ну, може, і не масний, але відчуття, що мою шкіру натерли тим шматком сирого та смердючого м’яса.

Видихай, Яно, у тебе все добре, – вмовляю себе, глибоко дихаючи. Краще думатиму про щось приємне. Наприклад, де купити до роботи грейпфрутів.