2. Нічого не забути

Ще два місяці потому

– З орендарями розплатилися, решту меблів вивезуть післязавтра, речі з вашого стола тут, – Анна вказує на містку коробку посеред пустого тепер холу нашого офісу.

Колишнього офісу.

Гарне було місце. Майже центр, з купою затишних кав’ярень, куди можна було вийти на обід.

Та в Сингапурі теж, я впевнений, знайдеться де перекусити.

Робочий чат завалений фотками задоволених мосьок підлеглих на фоні екзотичних краєвидів та футуристичних висоток. Майже весь штат уже перемістився і розмістився на теренах заокеанщини.

Залишилися ми з Анею. Як мозок-процесор і його права рука – вона ж маніпулятор, чи в народі – «мишка».

В авральному режимі підтягуємо хвости, допалюємо мости, розриваємо договори і всяка така бюрократична сутолока.

Можна було кинути це на інших. Та я звик тримати все під контролем.

От тільки дещо збиває!

Телефон періодично вібрує і поповнює мою галерею кадрами усміхненої Лари в бікіні. Вона ніяк не визначиться з фасоном купальника.

Що кому, а моїй інстаблогерці треба тримати стиль.

Перші десять світлин я чесно і відверто оцінював і розглядав. Але під кінець дня цей калейдоскоп оголеного тіла вже дратує.

«Як тобі ванільний варіант?»

Ванільний? Це рожевий?

«На тобі всі чудові» – знаходжу нейтральну відмазку, друкую та беруся переглядати рахунки за комуналку.

Не хотілося б забути якусь дрібницю та через це псувати собі нерви на іншому боці нашої кульки.

Я звик робити все чітко та послідовно. У програмуванні без цього ніяк.

Мій перший гейм-стартап залетів саме тому, що я не полінувався та відтворив у презентації ну дуже реалістичну механіку та фізику доволі примітивного шутера.

Гра заробила мені на маленький трамплін, і я ним скористався. Набрав молодих, проте здібних дизайнерів і прогерів, замовив професійний сценарій. Тоді ми місяць жили на каві – хотіли випустити новий тематичний проєкт раніше за конкурентів. Вдалося!

З’явилися гроші на перший справжній офіс.

До того всі сиділи на віддаленні, хто на кухні, хто – у кав’ярні, хто в студентській бібліотеці з безкоштовним інтернетом.

А тепер «PixelCraft Game» має в штаті понад п’ятдесят осіб та займає два поверхи сучасного бізнес-центру. Кхм… Займав.

Новий замовник запропонував працювати на його території. Звабливо-тропічній. Ще й частину релокейту сплачує. То чому б і «так»!

Відкладаю ділові доки та відкриваю переписку з ріелтором.

Хотілося б через рік після оренди впізнати власне житло, а не робити ремонт із нуля.

Поринути в діалог заважають нові й нові варіанти купальників. Тепер з якимись прозорими хустками згори…

Скупі трикутнички мало що прикривають, а відверто кажучи, там і немає чого прикривати.

Лара останнім часом занадто переймається зайвою вагою. Посилила тренування, а їсть, здається, лише грейпфрути та ківі.

І чим далі, виглядає все більш хворобливо, ніж здорово.

Треба з нею це якось обговорити… та часу! Де взяти часу на колись звичні та доступні розваги? І якщо я інколи можу вимкнути телефон та звільнити вечір-другий. То в інста-блогерів вихідних немає. Точніше, «випадіння з онлайну навіть на кілька годин знижує відсоток переглядів…».

І в рідкісні наші спільні вечори я сиджу на дивані під фантастичний бойовик чи здмухнути пил зі старого грального джойстика. А Лара в сусідній кімнаті, облаштованій не згірше за знімальний павільйон у якомусь Голлівуді, знімає черговий ролик для спонсорів.

Це в кращому випадку.

Інколи її контент-план вимагає «засвітити щасливі стосунки». І тоді ми кудись вибираємось. Але це місце має бути «в тренді», «фотогенічне», «незвичне» та «відповідати  стилістиці акаунту».

Тож я тепер у курсі всіх еко-веган-здорових-фітнес ресторанів та майданчиків для спорту в межах нашого міста. А від тостів з авокадо мене вже трохи мутить…

«Що скажеш?» – вискакує перед очі новий ракурс курячих кісточок колись апетитної та звабливої фігури дівчини.

У-ф-ф…

«У тебе ж аудиторія велика, Ларо, то дай їй можливість висловитися. Хай голосують».

«Точно! Зараз зроблю опитування», – відповідає, а я полегшено зітхаю.

Те, що її майже інтимні фото побачить мільйон незнайомців мене вже давно не турбує.

Тіло Лари – це її робочий інструмент.

Занадто часто я бачив, як вона грає на камеру, записуючи двісті разів якісь невимушені, щоденні рухи. Вийшла з душу, а з плеча «раптом» спав халатик… Чи «мащу ніжки кремом, а поруч красиво розсипалися квіти». Розсипалися – це сорок хвилин перекладання пелюсток із місця на місце.

Знаємо, проходили.

Усі найзвабливіші усмішки – на камеру. Усі макіяжі – туди ж.

Інколи здається, що я в любовному трикутнику: Лара, я і її стільниковий.

Це не турбувало раніше.

Я крутився у своїй м’ясорубці, вона – у своїй. Але їхні траєкторії, за відчуттями, розходяться все далі й далі.

Можливо, ця спільна поїздка та життя в незнайомій країні зблизить нас.

Сподіваюсь.

Бо інакше – для чого триматися за те, що тебе давно не тримає?

– Записала вас на завтра до стоматолога, – нагадує Анна.

– Чудово, дякую, – я хотів зробити чистку та огляд, ціни на такі послуги за кордоном кусаються, а тут уже перевірені спеціалісти.

– До слова, про медичні послуги… Ти скасувала нарешті той договір з генетичним банком? – згадую про давню та делікатну історію.

Моя операція минула добре та без ускладнень.

Проте два роки поспіль з карти автоматично списувався платіж за продовження зберігання матеріалу. Щось весь час мене відволікало відмовитися від цієї послуги заздалегідь. А ось цього року списання не було.

Напередодні я плюнув на ніяковість і попросив Аню із цим розібратися.

– Що? – вигинає рудувату брову асистентка, а погляд її стає відстороненим і далеким.