1. Відчувати

Три роки потому

Мабуть вдесяте читаю стандартний бланк, та рядки перед очима розпливаються.

«Відхилення складу препарата із партії номер… складає… відсотків від заявленого в інструкції.»

Планувала швидко розібратися із цим, та досі не зберуся з думками. Ще раз примушую себе сконцентруватися, проте застрягаю на словах «відхилення» і «відсоток». У них я бачу дуже особисті натяки.

Мої жіночі «відхилення» залишили шанс лише для штучного екстракорпорального запліднення. А «відсотки» на вдалий результат уже вдруге зіграли проти мене. Проти нас.

Я марно катую себе та витрачаю шалені гроші, намагаючись переломити долю?

Скільки є діток уже народжених, які мріють про справжню родину, батьків, дім…

Славі ця думка не відгукується. На мою пропозицію усиновити чи взяти опіку він висловився чітко і впевнено: «Не думай одразу про погане. Я записав тебе в найкращу клініку. Спробуємо всі варіанти з нормальною дитиною, а потім уже…»

Чоловік не договорив, що буде потім. Але це його «нормальною» – облило крижаним холодом.

Він не прийме нерідну, не свою дитину.

Це осіло в мені гострою скалкою. Кожного дня ця гірка насінина проростає все глибше.

А якщо ембріон знову не приживеться?

– Готово, Ян? Я забираю? – гукає від дверей Ірина Георгіївна.

– А? – кліпаю і трясу головою, вибираючись із темного мороку думок.

– В’ячеслав Олексійович там знову… – виразно скидає делікатно підмальовані очі та брови, – підвищує професійні якості лаборантів словесними прочуханками. А з нас вимагає всі висновки до обіду.

«До обіду». Саме під час обідньої перерви я поїду на третю і останню спробу. Більше наш сімейний бюджет не витримає. Та і придатні для запліднення яйцеклітини закінчилися.

– То що, зробила? – нагадує про себе колега, поки жвавими рухами поправляє темні пасма біля дзеркала.

Знову пофарбувала волосся? Тепер її коротка, майже хлопчача зачіска має густий вишневий відтінок.

– Чи тобі допомогти?

– Ох, зараз… я зараз, – непевними пальцями намацую серед паперів мишку. – Та ні, лише три бланки залишилось.

Що там я заповнювала останнє?..

Ага! Результати дослідження нового заспокійливого.

На рослинній основі з легкою седативною дією, що налагоджує сон і зменшує тривожність. Ще й побічні дії обмеженого спектра. Хоч ховай під халат та винось із роботи для власних потреб.

Адже тривога моя вже майже неконтрольована, а це кортизол. Для вагітності треба плавати на зовсім інших гормональних хвилях.

Пальці зависають над клавіатурою…

– Відсоток… відсоток, – бурмочу собі під ніс, шукаючи очима потрібну цифру на сіруватих листах роздруківок.

– Ой, Яно Сергіївно, я тебе не впізнаю, – жіночка закінчує вкладати чубчик та по-свійськи присідає на край мого столу. – Що з тобою? Із самого ранку, як причмелена. Заглядала до тебе раніше, ти навіть не помітила.

Уважно заглядає в моє обличчя.

– Та нічого… – знаю, що це забобони, проте не хочу наврочити, мовчу про свої репродуктивні плани й ховаю очі. – Мабуть, не виспалась.

Але подруга здогадується сама:

– Сьогодні знову? – малює велику дугу над животом.

Із шумним видихом виразно кліпаю.

Від Ірини складно тримати секрети, вона надзвичайно прониклива. Добре відчуває як людей, так і хімічні реакції. Досвідчений хімік-фармацевт.

У тому році відсвяткувала сорок шість, але виглядає на тридцять із хвостиком, не більше. Раніше б її звинуватили у відьомстві та неодмінно спалили на багатті.

А мене вважали б проклятою і теж туди… за неможливість продовжити рід…

Перед очима все розпливається, а повіки починає пекти зсередини.

– Так, заспокоїлась! – Іра прямує в куточок за пишним фікусом. Там у мене тумбочка з електрочайником і різними дрібницями до нього.

Ірина Георгіївна дзеленькає посудом та швидко наливає нам по чашці, поки я закидаю голову догори, активно дихаю та непомітно витираю вологі скроні.

– Ну й чого сидиш тут? Які тобі звіти? – подає теплий кухлик, що пахне м’ятою та вербеною. – Зараз треба налаштуватися морально, повітрям подихати, помедитувати. Давай-но, сунься! Що тут у тебе?

Легенько штовхає мене в бік, щоби поступилася їй кріслом.

Пересідаю на стілець поруч і дихаю ароматним паром.

– Я і хотіла взяти відгул на сьогодні. Але ж це замовлення термінове. Думала, швиденько заповню… та, мабуть, ти права. Користі з мене зараз жодної.

Ірина присуває до себе ближче папери та кумедно фиркає.

– Це від нової практикантки жодної користі, а навіть збиток. Учора переплутала кювети та вилила розчин, який ще не дослідили. А то був останній зразок. Тепер тиждень чекати нового постачання. Не розумію я твого благовірного, – звично починає жалітися на керівника нашого відділу.

– На роботі він не мій, і не благовірний, а загально доступний медичний директор, – так само звично поправляю.

На що Іра лише відмахується завченим жестом. Типу «добре-добре, ти нагадала про субординацію, я взяла до відома, а тепер не заважай мені пліткувати».

– Я все розумію – племінниця одного з директорів. Не можна було не взяти. Але чому не додати ставки для досвідчених спеців? Лаборанти гарують у дві зміни, через те й помилки роблять… І на папері економить! У мене очі зараз повитікають. Це сім, чи один? – сунеться ближче до вікна та крутить папірець у пальцях, підставляючи його до світла різними боками.

Як не дивно, ці обурені монологи та робоча метушня, яку розводить довкола колега, відволікають мене та заспокоюють. Забираю в неї аркуші та диктую потрібний пункт.

Сірий тонкий папір скрадає чіткість шрифту, та я вже пристосувалася до нього.

Під чай та лимонно-м’ятні льодяники, якими пригощає мене Іра, разом заповнюємо всі бланки, прораховуємо формули та пишемо потрібні висновки.

Усе! Встигли.

Вона складає документи в одну теку.